Одного вечора, перебрівши через ріку, ми зустріли групу індійців, яких досі ніколи не бачили. Чоловіки чорноногих були високого зросту, а ті ледве сягали їм до плечей, мали великі голови й дуже короткі ноги. Вони не носили на голові пір'я, а свої намети-тіпі будували з сухої трави. Шкіра у них була світліша, ніж у нас.
Зустрівши нас, незнайомці не виявили ворожості, всупереч звичаям інших індійців, а навпаки — дивилися дуже приязно. Їхні діти не тікали від нас, а сміливо підбігали і щось весело щебетали. Наш вождь не зміг порозумітися з цим племенем навіть на мигах. Вони покликали якогось кульгавого чоловіка, і той почав з нами говорити. Цей каліка походив з племені кутене, а решта індійців належала до нечисленного племені шусвапів.
Кутене частенько воювали з чорноногими, отож каліка відразу впізнав нас з оздоби на мокасинах, які кожне плем'я прикрашало по-своєму. Помітив він також і наші зачіски. Ми зачісували волосся назад, а на скронях заплітали дві коси. Цим ми відрізнялися від асінібойнів та сіуксів, які робили посеред голови проділ, точнісінько як наші жінки.
— З вашого волосся та мокасинів, — заявив кутене, — бачу, що ви не асінібойни. Якби ви належали до цього племені, ваше перебування в таборі шусвапів було б неможливе. Шусвапи ворогують з асінібойнами.
— А що ти сам робиш серед них?
— Живу тут. Одна з їхніх жінок — моя дружина… Навіщо ви прибули до нашої країни?
Коли Крокуюча Душа пояснив йому, що ми хочемо полювати в горах восени та взимку, кутене, поговоривши з вождем шусвапів, мовив:
— Вождь шусвапів заявляє вам, що він — спільник кутене. Обидва племені спільно володіють землею, яка тягнеться звідси на південь, на таку відстань, яку людина може пробігти за п'ятнадцять днів. Просимо, щоб ви не полювали в наших володіннях. Скажіть мені, яких звірів ви шукаєте, і ми покажемо вам інші місця, де ви знайдете їх досхочу.
Ми не хотіли з ними заводитись, отож охоче послухалися їхніх порад. Шусвапи показали нам дорогу до північних територій, де ми мали знайти силу-силенну всякої дичини. Через те, що у нас не було належного взуття, вони порадили нам придбати круглі лижви, щоб ходити по снігу: на півночі, казали вони, зараз лежить сніг, незабаром ним укриються й долини, а без таких лижв ми не рушимо й з місця.
Взамін за кілька коней, ми одержали від шусвапів усі лижви, які вони мали в таборі.
Відпочивши один день, ми рушили в північному напрямі до невідомих нам долин, які так вихваляли шусвапи. На третій день скінчилося тепле плоскогір'я, і довелося знову пробиратися перевалами через ланцюги високих гір, а тут не тільки було холодно, а ще й багато снігу. Як добре, що ми придбали у шусвапів такі необхідні тут лижви! На привалах матері посміхом майстрували лижви й для нас, дітей.
Важкий перехід через гори тривав сім днів. З коней довелося скинути частину в'юків і перекласти їх на спини собак. Це були дужі пси, перемажмо з вовчою кров'ю в жилах, і вони вільно могли нести такий тягар. Але навіть вони через три-чотири дні стали кульгати. Твердий сніг і мерзле груддя калічили їм лапи. Жінки пошили із шкіри щось схоже на мокасини; собаки в них виглядали, наче боксери н рукавицях. Це трохи полегшувало їм дорогу, але у деяких все одно пухли ноги.
Всі собаки, й мій Пононка теж, ішли з в'юками, окрім одного, найменшого. Це було нікчемне, мале собача, і якщо й мало трохи вовчої крові, то, напевне, це була кров койота, степового вовчка. Життя цього песика аж ніяк не було встелене квітами. Чи тому, що він був малий, чи, може, з якихось інших причин — собаки не любили його, гризли і ганяли на кожному кроці. Ми, хлопці, часто захищали його, кидаючи в нападників камінням або гілками, але це мало допомагало. Бідолаха не мав навіть господаря, а через те не мав і ймення.
Один тільки друг був у нього — мій Пононка. Цей дужий, статечний пес, мабуть, почував до малюка якусь особливу прихильність, бо дозволяв термосити себе й шарпати, і коли вони були разом, Пононка завжди захищав його від нападників. Під час отого пам'ятного переходу в горах малюк через свою слабість не ніс ніякого вантажу і біг собі, як заманеться. Пононка, навпаки, тягнув здоровенний клумак, майже понад його силу. Та незважаючи на це, він простував спокійно й поважно, не роздивляючись кругом, як це робили інші, легковажні пси. Мені не раз спадало на думку, що якби Пононка був людиною, він напевне б став великим вождем. Пес мужньо виконував свій обов'язок, тільки спотикався дедалі частіше. Змерзлі лапи його почали кривавитись, на снігу лишалися червоні плями.