— Мамо, — почав благати я, — Пононка мучиться. Може б, зняти з нього в'юк?
— Не можна, Бізончику! Всі собаки повинні нести в'юки. Завтра-післязавтра ми вже будемо на місці…
Але стежка ставала дедалі тяжчою. Навколо здіймалися гори, могутні й дикі. Вони були горді й повні величі, але людина не помічає величі, коли страждає.
Тим часом малий песик біг собі на волі і плутався у нас, хлопців, під ногами. Раптом він зупинився так несподівано, що я мало не перечепився через нього. Він понюхав червоні сліди на снігу, жалібно загавкав і щодуху помчав навпростець до Пононки. Те, що трапилося далі, зворушило мене майже до сліз.
Малюк зрозумів, що його дужий друг тягне з останньої сили, і підскочив до нього, щоб допомогти Пононці нести тягар. Він притулився маленьким тільцем до боку Пононки і так ішов, підпираючи його. Одна з наших жінок підійшла і штурханом відігнала песика. Він почекав, поки вона піде, і знову притулився до Пононки. Жінка повернулася з палицею в руці, але песик затявся і нізащо не хотів тікати. Він дивився вгору зляканими, круглими оченятами і, притулившись до свого друга, чекав, коли його вдарять.
— Не бий його! — вигукнув я. — Він допомагає Пононці.
Жінка придивилась і, здивована, погладила обох собак:
— І справді допомагає…
Тоді я заявив усім, що в мене дві собаки. Маленьку собачку я назвав Серце. Так мені порадив Сильний Голос.
Після семиденного важкого переходу через засніжені гори ми опинилися нарешті в привітніших місцях. Тут було менше снігу і не так холодно. Гірські хребти і кручі стали менш похмурими, долини більшими. Густа рослинність — головним чином ялина — покривала схили; навіть там, де був голий камінь, вгору дерлася карликова сосна. Але найголовніше — ми зустріли тут безліч всякого звіра. Шусвапи не обдурили нас.
Високо на схилах, на скелястих кручах мешкали гірські кози, але за ними було дуже важко полювати. Трохи нижче — там, де вже розстилалися зелені поляни, — паслися стада диких баранів з великими рогами. Деякі долини, особливо лісисті куточки їх, рясніли оленями, лосями і вапіті, а по інших долинах серед скель бродили величезні сірі ведмеді-грізлі. Там же водилися рисі і пуми. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що ці місця були раєм для мисливців.
У цьому безлюдному краю ми розташувалися грунтовно і вирішили перезимувати, хоча до справжньої зими залишалося ще багато часу. До наших послуг було скільки завгодно свіжого м'яса, а в озерах і струмках удосталь водилася риба. Не раз вдавалося нам убити і ведмедя. Наші жінки почали накопичувати нові запаси шкірок. Зазвичай ми жили декілька днів в якій-небудь багатій звіром долині; мисливці розходилися на всі боки, часто забрідаючи дуже далеко, а жінки залишалися в таборі, де у них завжди була робота: вони сушили і виробляли шкірки. Розполохавши дичину в одному місці, ми згортали вігвами і переходили в іншу долину.
Хлопчиська теж не втрачали часу дарма. Поблизу табору завжди зустрічалися ховрахи і гофри — щось на зразок гірських земляних білок. Зрозуміло, ми старанно полювали на цих маленьких звіряток. Незграбного ховраха можна було іноді навіть наздогнати і упіймати, зате моторні гофри завжди були напоготові. Перш ніж вилізти з норки, гофри обережно висовували голівки, гострозоро озиралися і тільки потім вискакували на поверхню. Ми оголосили їм війну і ловили їх за допомогою петлі з тонкого ремінця, яку терпляче тримали над норкою, і той, хто був повправно, устигав затягнути петлю на звірятку.
Цим способом я якось упіймав молодого гофра. Мені шкода було вбивати звірятка, і я приніс його у вігвам. Через декілька днів звірятко стало зовсім ручним і навіть не хотіло йти від нас, а з обома моїми собаками дуже швидко подружився і тримався з ними на рівній нозі.
Цей перший вдалий досвід приручення дикого звірятка справив на мене незабутнє враження. В мені, малому дикунові, який досі намагався вбити кожне слабше створіння, наче народилася нова людина, розумніша й краща. Здається мені, що кожен з нас мусить зазнати такого зламу, тільки одні переживають його раніше, інші пізніше, а може, є й такі, які зовсім обходяться без нього.
В ці дні, повні хвилювань, я і ще кілька хлопців, мали одну небезпечну пригоду, яка вразила нас до глибини серця, і, згадуючи про той час, я завжди згадую про неї.
Одного ранку, озброївшись луками й пасками, ми вилізли на гору, що здіймалася над нашим табором. Нас супроводили Пононка, Серце і ще два дужі пси. Треба сказати, що в Пононки вже загоїлися лапи і він зовсім одужав. Коли ми добралися до вершини, перед нами розкинувся незвичайний, чудовий краєвид. За кілька сотень метрів під нами стелилася чарівна зелена долина, якої ми досі не бачили. Серед густих ялин та пожовклих лук блищало озерце. Поверхня його була гладенька й нерухома, мов дзеркало. Дерева й гірські вершини відбивались в ньому так чітко, наче там, у воді, ховалися їхні двійники.