Чому мене, Маленького Бізона, ця пригода Орлиного Пера особливо схвилювала і зворушила? Коли Брат Вовка виріс, він став моїм найщирішим другом, і ця дружба тривала міцно й непорушно довгі роки.
Яка дивна доля: ворони-окотоки вбили друга мого дитинства — Кошлате Орлятко, але потім з їхнього роду прийшов до мене Брат Вовка.
ДИКІ МУСТАНГИ
Зима ішла швидко. Не йшла — бігла від нас. З заходу чимраз частіше мчали вітри; під їх теплим подихом танули, щулились сніги. Гірські схили перші скидали з себе білі укривала. Ми також скидали нашу теплу зимову одіж. Там, де під сонцем з'являлася сіра земля, відразу ж тяглася на поверхню свіжа трава. Ми завжди вітали з радістю її весняний усміх, але цієї зими радість була особлива.
Ми завчасу згорнули наш табір і рушили на північний захід. Без особливих зусиль переправлялись через великі ріки — одну з них називали рікою Колумбія, іншу — рікою Фразера. Отак ми хутко заглиблювалися в країну, яку білі називали Британською Колумбією. Схід сонця заставав нас вже в дорозі, і лише смерком ми ставили намети на ніч.
— Чому ми так поспішаємо? — запитували ми в батьків, але вони, заклопотані своїми справами, не мали часу відповісти.
В цей період про нас, молодь, частіше клопоталися старі воїни, наші звичайні вихователі, як це й належало за давнім звичаєм.
— Хочете знати, чому ми так поспішаємо? — питали вони. — Гляньте на ці трави! Бачите їх?
— Бачимо.
— Вони хутко ростуть, правда?
— Дуже хутко.
— А знаєте, навіщо ми ідемо в цей далекий похід?
Це було дуже кумедне запитання, але ми чемно відповідали на нього:
— Щоб наловити диких мустангів.
— Правильно. Отож напровесні саме час їх ловити. Коні зараз найслабші й не такі сторожкі. А знаєте, чому?
Ми не знали.
— Добре наголодувавшись узимку, дикі мустанги допадаються до свіжої трави і від того всі хворіють на шлунок. У них так болять животи, що вони навіть втрачають швидкість. З цього й користуємося ми, індійці.
— А це правда, що дикі мустанги кружляють? — запитав Міцний Голос.
— Кружляють? Це ж як розуміти?
— Коли їх сполохує людина, вони тікають, але потім обходять кружка і знову повертаються на те ж саме місце.
— Так, Міцний Голосе, це правда. Мустанги, мабуть, хочуть знати, хто це їх сполохав. Так, це правда. Вони страшенно цікаві, і ця цікавість частенько призводить їх до згуби.
– Чому до згуби?
— Бо індієць через те може їх легше спіймати. Якби вони тікали навпростець — в одному напрямі, то мчали б, мов кулі, пущені з рушниці. Мисливець нізащо б їх не наздогнав…
Тут зважився запитати і я:
— А вовки? Оті паскудні вовки? Вони теж кружляють?
Коли ми мандрували на півночі, нас майже завжди супроводили вовки, що не покидали нас ні вдень, ні вночі. Мов упертий ворог, вони весь час стежили віддалік за нами. Воїни не раз влаштовували на них засідки і не одного хижака вбили, але це не дуже допомагало. Зараз же до нас знову долинало знайоме виття і обабіч сунули зловісні сірі постаті.
Моє запитання завдало клопоту вихователям і навіть викликало суперечку. Дехто стверджував, що вовки кружляють так само, як мустанги, але більшість була іншої думки: мовляв, не цікавість принаджує вовків до нас, а жадоба здобичі. Вовки вважали нас за дичину і шукали нагоди, щоб напасти.
Ми, діти, боялися вовків, наче злого духа.
— Нічого вони тобі не зроблять, — заспокоював мене батько. — Біля табору вони рідко нападають на людей, та й то лише взимку, коли дуже голодні.
— Чому ж тоді вовки біжать за нами? — питався я.
— Бо дуже люблять собаче м'ясо.
Я з тривогою подумав про свого любого Пононку. Правда, цей могутній пес загриз навіть росомаху в тяжкому бою, але чи зможе він подужати кількох вовків?
Пробираючись до пасовищ диких мустангів, ми зустрічали дедалі більше лісових хижаків. Нахабні й настирливі, вони підходили вночі до табору так близько, що до них можна було докинути каменем, і частенько їхнє виття. лунало біля нашого намету. Ми не раз чули в темряві відгомін кривавих сутичок між вовками й собаками. Тріщали гілки, лунало пронизливе гарчання, потім жалібне скиглення й стогони. Мисливці вибігали з наметів, стріляли в повітря. Вранці на землі були сліди крові і бракувало одного чи двох псів.
— Дурні, легковажні собацюги! — сердився Міцний Голос.
— Що ти кажеш? — спалахував я. — Вони ж билися з вовками, захищали нас, наш табір…
— Захищали, але як? Це не штука дозволити себе зжерти вовкам. Головне — перемогти!