Батько, як завжди, розв'язував нашу суперечку. Кожен з вас, казав він, має рацію, та нерозважний зухвалець викликає таку ж зневагу, як і боягуз. Тільки той, хто вміє поєднати відвагу з кмітливістю, стає великим воїном.
— Собаки, які загинули, — закінчував батько своє повчання, — були сміливі, але щиро скажемо, не дуже розумні.
— А хіба ж воїн, який гине в бою, не має розуму? — запитував я.
На це батько досить плутано пояснював, що це не так, що смерть може спіткати кожного воїна, навіть і дуже кмітливого, але кмітливість наче щит: здебільшого у бою захищає, але трапляється й так, що ні. Та в мене на думці весь час був мій Пононка.
«Невже він може загинути?» — мучився я.
Пононка завжди спав разом зі мною. Але тепер не хотів. Нахабність вовків не давала йому спокою, і пес кожної ночі кидався в бій. Лише вранці він повертався до мене, добре пошарпаний. Частенько на ньому була кров.
— Не бійся за нього! — заспокоював батько. — Пононка справжній воїн. В нього досить завбачливості. Недаремно він має вовчу кров. Не бігтиме туди, де не треба.
Але я все одно боявся. Міцний Голос, щоб мене заспокоїти, кілька ночей просидів біля намету з луком в руці. З цього лука він улітку вбив бізона і тепер хотів уполювати вовка. Кілька разів він бачив підозрілі тіні, але не зважився пустити стрілу, щоб не влучити в якогось собаку. Тим часом нас почали цікавити інші, важливіші події. Вовки відійшли на задній план.
Наші розвідники знайшли свіжі сліди диких коней. Вони бігли далеко попереду нас. Хоч ми й не бачили мустангів, але вони вчасно викрили наш табір: двічі описували велике коло, поверталися й підходили до нас ззаду. Все це ми вичитали з їхніх слідів. Лише на п'ятий день отакої гри в хованки ми побачили табун.
Батьки дозволили нам, хлоп'ятам, вилізти на вершину пагорка і подивитися на мустангів. Табун пасся на схилі невисокої гори. Там були мустанги найрізноманітнішої масті, і здалека табун здавався надзвичайно строкатим. Але що нас найбільше здивувало — то це їхня величезна кількість.
— Мабуть, з сотню буде! — прикинув Рівний Сніг.
— Більше! Куди більше! — гукнув Міцний Голос. — Я кажу — дві сотні.
— А я кажу, що їх тисяча! — випалив я голосно й схвильовано.
Наші слова почув один із старих воїнів і підійшов до нас, посміхаючись, з добродушним глузуванням:
— Ой ви, соколині очі, які ж ви куці знавці!
— А скільки ж їх там? — запитав Рівний Сніг.
— Понад чотириста, але менше ніж п'ятсот, — повідомив воїн.
— П'ятсот! — повторив я з захватом. — П'ятсот коней!
Яке ж там паслося величезне багатство! Від самого вигляду табуна стискалися й тремтіли зачаровані індійські серця.
Міцний Голос, найзавбачливіший з нас усіх, адже йому було майже дванадцять років, занепокоївся, що ми стоїмо отак на видноті, на вершині пагорка.
— Мустанги ще побачать нас!
— Вони вже давно побачили…
Старий воїн похвалив брата, але запевнив, що це не шкодить:
— Навіть добре, що коні бачать нас здалека! Нехай призвичаюються до людей!
Хоч ми й були від табуна більше ніж за тисячу кроків, але добре відрізняли окремих коней. Деякі з них робили поривчасті, пружні рухи.
— Які баскі! — радів Міцний Голос.
— Оті карі, — зауважив Рівний Сніг, — навіть несхожі на коней. Стрибають, мов олені!
— Так! — згодився брат. — Але це все коні.
Ми дивилися пожадливими очима на мустангів і весь час боялися: от трапиться щось — сполоханий табун помчить вихором і вмить зникне ген за обрієм.
— Що він помчить — це можливо, але вже не втече від нас! — заспокоював хлоп'ят досвідчений воїн.
Міцний Голос перший побачив коня, котрий, як ми легко вгадали, був ватажком табуна. Чудовий синьо-сталевий огир! Він тримався збоку і, скубучи траву, раз у раз підіймав голову й допитливо роздивлявся навколо.
— Так, це їхній ватажок, — ствердив воїн. — За ним треба стежити найбільш!
— Чому?
— Табун слухається тільки його і виконує його накази. Куди він помчить, туди кинуться й усі. Це наш великий ворог.
Мисливці відразу ж почали виконувати добре обміркований план. В основі їхніх дій лежала глибока обізнаність із звичками диких коней. Насамперед воїни намагалися привчити полохливих тварин до вигляду людей. Уміння тут ішло в парі з надзвичайним терпінням. Отож табір, зовсім не криючись, посувався далі в тому ж самому напрямі, і лише кільканадцять мисливців, теж цілком одверто, рушили до табуна. Дехто був на конях, решта ішла пішки. Вони хотіли насамперед привернути до себе увагу мустангів. Уже з великої відстані мисливці почали кликати лагідними голосами: