Раптом Міцний Голос штовхнув мене в бік:
— Ти чуєш?
В преріях лунали звичайні нічні шелести та звуки: далеке виття вовка-койота, потім десь квиління сови. Це ми чули кожної ночі.
— Ти чуєш? — повторив брат.
— А що таке? Нічого особливого.
— Ти просто глухий, Маленький Бізоне! — шепнув брат грізно. — Виросте з тебе недотепа, а не добрий воїн!
Міцний Голос був, щоправда, на кілька років старший від мене і ми дуже любили одне одного, але часом він надто багато дозволяв собі. Це мені не подобалося.
— А ти, великий воїне, чуєш щось? — роздратовано пирхнув я. — Чи, може, коні вже тупають тобі по вухах?
— Коні ще ні, — відповів Міцний Голос. — Але кругом обзиваються наші люди.
Послухавши з хвилину, я заперечив:
— Нікого там нема!
— А от я чую дуже добре, — спокійнісінько під'юджував брат, — і навіть у кількох місцях.
Я почав розуміти.
— Невже це вовче виття? — спитав я швидко.
— Еге, — недбало буркнув брат. — Вовки й сови…
Ну звичайно! Якою ж я був роззявою! Тепер я вже знав: то не голоси звірів лунали в далекій темряві, це наші мисливці подавали один одному знак. Так само перегукувалися між собою воїни перед кожною битвою.
Міцний Голос не схотів іти з нами, хлопчаками, а став наполягати, щоб йому дозволили супроводити дорослих мисливців і бути там, де робитимуть найважливіше. Протягом останніх днів він брав участь у дуже відповідальній справі — призвичаювання диких коней до вигляду людей — і добре виявив себе. Отож йому дозволили піти разом з батьком в групі, яка мала заганяти табун у пастку.
Ми, менші хлоп'ята, пішли разом з жінками і розташувалися біля входу в долину. Нам звеліли чекати мовчки, заборонили навіть шепотітися. Непорушний спокій панував навколо. Попереду мріли обриси долини, призначеної на пастку, а позаду в темряві стелився степ, в якому десь неподалік спочивав табун, ще не знаючи про свою долю. Вовчі й совині вигуки розвідників давно змовкли, мисливці зайняли пости й чекали світання. В степу віяло пронизливим холодом, як воно буває напровесні. Скулившись на землі, ми тремтіли від холоду і, мабуть, ще більше від хвилювання.
Та от на сході з'явилася ясна смуга, і наші нерви напружились украй. Починався світанок. Ми стали прислухатись пильніше. Ось поблизу прокинувся якийсь степовий птах, сонно прощебетав щось і знову замовк. І раптом — що це? Невже інший птах?
— Го-го-го-о! — линуло здалеку, тихесенько, наче повів вітерця.
— Го-го-го-о! — знову за хвилину обізвався вигук, приглушений, але вже виразніший.
Ми впізнали голоси воїнів, які обережно будили мустангів. Серед них був батько і Міцний Голос.
Небо на сході зблідло, найближчі кущі виринули з мороку.
Раптом до нас долинув інший звук. Спершу тільки шелест. Він хутко наближався до ущелини. Дужчав глухий тупіт копит. Мустанги мчали просто до ущелини. Водночас звідусюди розітнулося вовче виття: це мисливці, заховавшись, передавали один одному наказ — гнати табун в потрібному напрямі.
Дедалі дужче гула земля від тупоту копит. Табун мчав, переполоханий на смерть. Коні іржали від жаху. В несамовитому плетиві різних голосів ми пізнавали звуки, схожі на пронизливий звук сурми, а може й на гарчання пуми чи сопіння розлюченого бика. Це виливав свою лють велетенський сірий огир, володар табуна.
Він мчав на чолі мустангів, випередивши їх на сотню кроків. Ми побачили його зразу. Це було втілення несамовитої люті й сили. Він крутив головою то направо, то наліво, наче виглядаючи ворога. Коли кінь мчав повз нас, ми вискочили на огорожу й загукали, щосили вимахуючи руками.
— Гу-гу! — гарчав я, до болю в горлянці. — Вождь мустангів, вперед! Вперед, в долину!
— Там, у долині, смачна трава, га!
— Ти будеш конем Крокуючої Душі!
— Гу, гу!
Воїни, які гнали табун уперед, теж лементували, мов несамовиті. Мустанги, яких гнали і ззаду і з боків, наче збожеволіли, і сліпо мчали назустріч неволі. Лиснючі кінські спини пливли біля нас, мов розгойдані морські хвилі.