Нас було більше, ніж їх, і ми не боялися зустрічі… Наша група зупинилася, може, за кілометр від селища білих на пагорку, де легко було захищатися. Вождь Крокуюча Душа і мій дядько Гучний Грім, що мав бути перекладачем, пішли до селища. Переселенці, яких мабуть, попередили заздалегідь, забили на сполох. Всі чоловіки із зброєю в руках заховалися в найбільшій хаті, що нагадувала маленьку фортецю. Розташована трохи збоку, на горбі, вона панувала над усією долиною.
— Хелло! Хелло! — загукав до них вождь з невеличкої відстані.
Лише коли він покликав кілька разів, з хати вийшли і почали наближатися до вождя й дядька Гучного Грома двоє чоловіків. Вони несли рушниці напоготові, отож наші показали їм здалека, що у них нема зброї, і почали голосно кричати:
— No arms! No arms! Без зброї!
Двоє переселенців, поміркувавши, поклали рушниці біля хати і підійшли до наших. Один з них, дебелий чолов'яга, мав густий, темний заріст на обличчі, другий був значно молодший. Обидва були якісь зарозумілі й брутальні — вони звисока дивилися на двох індійців.
— Чого ви хочете? — роздратовано спитав бородатий переселенець, скрививши губи.
— А ви чого хочете? — перепитав Крокуюча Душа таким самим голосом.
— Ти що, сліпий — не бачиш? — І переселенець обвів навколо рукою.
— Бачу, — відповів вождь, — що ви порядкуєте, наче ця долина належить вам.
– Ця долина таки належить нам, червоний брате!
— З якого права?
— От з якого!
Бородань раптом підніс стиснутий кулак до обличчя вождя, думаючи, що цим його перелякає. Та Крокуюча Душа навіть не здригнув.
— Там, куди йде цивілізація білої людини, — чванливо промовив переселенець, — повинні відступати дикі звірі, гримучі змії й індійці. Це вам треба зрозуміти.
— На твій кулак знайдеться інший кулак. Ми добре озброєні.
— А у нас є найновіші, двадцятизарядні карабіни. Ми — добре згуртований загін, запам'ятай це! Я прибув з півдня, з Колорадо, і маю вже не одного червоношкірого на своєму рахунку.
— Ти — гладкий з обличчя і вдаєш сміливця, але прийшов на нашу землю, як боягузливий злодій.
— Помиляєшся! Це вже не ваша земля! Цю землю у вас закупив канадський уряд.
— Ще не закупив, ще ні! Три дні тому агент канадського уряду намовляв нас, щоб ми продали його урядові свої володіння. Якщо він так просив, виходить, земля ще наша, розумієш?
— Це, мабуть, божевільний.
— Той агент сказав ще більше. Сказав, що ви вдираєтесь сюди, в наші прерії, силоміць, без згоди уряду. За правом кулака, як ти щойно сам показав мені.
— Агент брехав.
— А ти не брешеш?
На цьому розмова обірвалася, і наші посланці повернулися в табір. Негайно скликана нарада всіх воїнів нашого клану відбувалася дуже бурхливо. Багато молодих шаленців вимагало негайно вдарити на підлих загарбників і знищити їхнє селище. Канадський уряд, — казали вони, — повинен шанувати свої попередні угоди, отож, звичайно, стане на бік індійців. Досвідчені воїни були протилежної думки і вимагали, щоб наш клан, перше ніж вжити якихось ворожих заходів проти переселенців, порозумівся з іншими кланами чорноногих. Розважливих була більшість. Їхня думка перемогла.
Ми відійшли на кільканадцять кілометрів і отаборились в невеличкій, затишній долині. Ми старанно знищили всі сліди за собою, щоб переселенці не знали, де ми. Численні посланці помчали від нас найкращими кіньми на південь, схід і північ — запитати всі групи нашого племені, що нам робити, та попрохати підтримки.
Весь час розвідники стежили за колоністами. Дуже тяжко було втримати наших молодих воїнів від нерозважного вчинку. Вони аж горіли бажанням кинутися в бій. Старшини мали з ними багато клопоту, але обачність перемогла. Тільки деякі юнаки раз у раз вилазили на пагорки біля селища і, показуючись здалека із зброєю в руках, лякали переселенців.
Поява білих у цій гарній місцині була для нас болючим ударом. Ці долини ми вважали за свої споконвічні володіння. Вони були втіленням усього найдорожчого для нас, найріднішого. Тут ми ховалися від суворих морозів та від ворожих племен. А брутальні нападники скаламутили наш спокій, тяжкими чобітьми потоптали наші чарівні луки. Вони не тільки загарбали наші землі, а ще й погрожували винищити нас разом з дикими звірами.
Через кілька днів почали надходити вісті від інших кланів нашого племені. Вони були невтішні, просто-таки гнітючі. В багатьох місцевостях було теж саме. З'являлися білі колоністи і, нікого не питаючи, оселялися в найродючіших долинах. Виступити проти них із зброєю в таких обставинах, як зараз, було б самогубством. Всі вожді радили нам бути обережними, тим більше, що наш верховний вождь Ніокскатос почав переговори з представниками канадського уряду.