Ледве вони перебрели річку й вилізли на наш берег, ми повискакували із схованки і, тикаючи їм під ніс зброю, грізно загукали:
— Стійте, щенята! Ми чорноногі. Зараз повбиваємо вас!
Враження було блискавичне. Хлоп'ята скрикнули від переляку і, не маючи чим захищатися, сипнули нам в обличчя ягоди із своїх відер. Цей несподіваний дощ спантеличив нас, і ми відскочили на кілька кроків, не знаючи, що робити далі. Міцний Голос з найгрізнішим виразом показував хлоп'ятам рушницю, яку тримав у руці, щоб їх налякати як слід, але ті стояли, мов телята, і дивилися на н? с з роззявленими ротами, наче ми впали з хмар. Раптом усі водночас вибухнули веселим сміхом. На мигах ми запитали їх, хто вони, якого племені.
— Ворони! — теж на мигах відповіли хлоп'ята.
— З якої групи ворон?
— Окотоків.
Мов тінь злого духа, зринула переді мною згадка про події минулого року: напад ворон-окотоків на табір мого дядька Гучного Грома й смерть Кошлатого Орлятка.
— То ви наші вороги? — гукнули ми.
— Так, — несміливо згодилися хлопці. Міцний Голос почав з ними переговори:
— А гратися ви вмієте?
— В що?
— Бігати наввипередки.
— Немає кращих ніг, як наші, — похвалилися ті.
— А кінні змагання влаштовуєте?
— На кожній зупинці.
— А змагаєтесь у стрільбі з лука?
— Щодня.
— А плавати любите?
— Ще й як!
Це вирішило все. Ми визнали їх за друзів і запросили до вогнища їсти перепілок. Перепілки тим часом присмалились, але все одно були смачні. Ми хутко забули про ворожнечу наших батьків. Нам було добре з тими чужими хлопцями.
Ми навіть вирішили разом переночувати. Скільки нам треба було розказати одне одному! Нас дивувало, що ці хлопці багато про що думали так само, як і ми.
— Хіба це не дивно? — тихцем спитав у нас Міцний Голос.
— Дуже дивно, — згоджувались ми.
— Як тебе звуть? — звернувся брат до найстаршого з хлопців окотоків.
— Чорний Мокасин. А тебе?
— Міцний Голос.
Ми хотіли оглянути їхні луки. У них з собою буз тільки один.
— Що, тільки один лук? Як же це ви залишаєте табір з одним луком?
— Ми ж ішли по ягоди.
Наші хлопці оглянули їхній лук. Він був непоганий. Один з наших похвалився:
— У нас ніхто не виходить без зброї. Дивіться, ми з собою навіть захопили рушницю.
— Хто ж з вас уміє з неї стріляти?
— Усі, — брехали ми, але зараз же отямились. — Майже всі. Ми ж мисливці! Ягоди збирають у нас тільки жінки й. дівчатка.
— Я теж збирав! — вихопилося в мене, але старші товариші сердито глянули на мене.
— Звичайно, малюки збирають і в нас! — виніс один з хлопців остаточний присуд.
Треба було якось повернути собі пошану. Я мав про запас хвилюючу історію, яка мусила зацікавити ворон. Я спитався:
— Хто з вас убив бізона?
Виявилося, що ніхто.
— А мій брат Міцний Голос торік убив бізона з лука.
— Невже? — здивувались ворони.
— Е, не дуже великий був той бізон! — скромно махнув рукою брат, але видко було, що в нього аж груди надимаються від гордощів.
— Цей бізон був величезний, як ведмідь-грізлі! — запевняв я.
— Е, це вже прибільшення. Він був не більший, ніж чорний ведмідь! — скромно пояснював брат. — Я загнав у нього лише шість стріл. Він, — показав Міцний Голос на мене рукою, — впакував сьому стрілу, і тоді бізон перестав жити. Страшенно був живучий.
— Гаук, гаук! — не переставали дивуватися ворони.
Вони приязно дивилися на нас. Чорний Мокасин бідкався:
— Шкода, що немає люльки. Ми випалили б її на вічну дружбу.
— Можемо стати друзями і без люльки! — заперечив Міцний Голос.
Один з ворон похвалився:
— А в нашому таборі є зараз четверо американців!
— Ми знаємо про це! — надув губи Міцний Голос. — Це Ракстон і троє його товаришів.
На обличчях ворон відбився неприхований подив:
— Від вас ніщо не може сховатися!
— Ніщо, — скромно відповів брат. — Ракстон дуже злий чоловік. Але ви, ворони, його любите.
— Не всі любимо! — заперечив один з ворон. — Мій батько сердиться на нього.
— Мій теж! — признався інший.
Ми заговорили про наш торішній напад на табір Ракстона й ворон, коли ми забрали у них сорок коней. Хлопці були тоді в наметах, які потрапили під обстріл. Зараз вони з недовір'ям слухали наші розповіді про те, що ми брали активну участь у нападі.
— А пригадуєте ви свою загорожу, де були коні? — наполягали ми.
— Так, пригадуємо.
— Ваші коні стояли недалеко від річки, а ми ховалися на протилежному березі.