Мати покинула прибирання і, зацікавлено дивлячись на мене, підійшла ближче.
— Я тільки так собі питаюсь, мамо, тільки так собі! — вже злякавшись, намагався я виплутатись.
Мати зупинилася біля мене і заглянула в очі глибоким, проникливим поглядом.
— Бізончику, — поволі спитала вона, — з ким ви зустрілися?
— Ні з ким, мамо, ні з ким. Ми полювали на перепілок, збирали ягоди саскатун, розмовляли біля вогнища, розказували різні історії.
— Бізончику, де ви зустрілися з хлопцями окотоками?
Я страшенно перелякався:
— Мамо, хіба ж я говорив щось про хлопців окотоків? Я ж нічого…
Мати повернулася і вибігла з намету. Вона побігла недалечко, туди, де сидів батько з кількома воїнами. Я бачив, як вона хутко заговорила, показуючи на мене. Ті відразу схопилися з місця. Одна думка майнула в мене: тікати! Я вискочив з намету і, мов антилопа, помчав у глибину табору. Якийсь намет стояв відчинений. Я вбіг у нього. На щастя, там нікого не було. Під стінкою лежало кілька бізонячих шкур. Я заховався під них і причаївся, як миша. Чув, як мене кличуть надворі, але не ворухнувся.
Минуло чимало часу. Та от у намет вбігли люди. Вони порозкидали шкури й знайшли мене.
— Ходім! — наказали мені коротко.
Мене повели до головного намету. Вже здалека я побачив, що там стоїть багато людей: зібрався мало не весь табір. Побачивши юрбу, я хотів видертися і втекти, але мене притримали і далі вже вели за руку.
— Що ви хочете зі мною зробити? — простогнав я плаксиво.
— Не бійся! Голови тобі не відірвемо!..
Коли ми прийшли до головного намету, люди розступилися перед нами. У наметі я побачив старшин, які сиділи на землі, на чолі з вождем Крокуючою Душею та чаклуном Кінаси. Був тут і мій батько, й дядько Гучний Грім. Перед ними стояло четверо моїх товаришів, з якими я недавно розлучився. Мене поставили біля них. У хлоп'ят були такі пригнічені обличчя, наче їх привели на смерть. Не краще, мабуть, виглядав і я. Воїни саме допитували мого старшого брата.
— Ми заприсяглися, — похмуро заявив Міцний Голос, — і нічого не скажемо. Я не можу зломити присяги.
— Кому ж ви складали присягу? — допитував його Крокуюча Душа.
— Один одному.
— Як ваш вождь, звільняю вас од присяги.
Міцний Голос на хвилину завагався, але твердо відповів:
— Ні, я не можу!
Тут заговорив чаклун Кінаси, звертаючись до нас п'ятьох:
— Шмаркачі! Ви бавитеся тут у присягу, а тим часом небезпека висить над нами всіма! Ідеться про існування всього нашого табору. Негайно ж припиніть опір, бо інакше примушу вас поклястися Великому Рогу! Чим це погрожує, ви добре знаєте!
О, я знав! Скільки страху я натерпівся тоді, коли через мене Рівний Сніг змушений був присягатися Великому Рогу. Ми сліпо вірили, що клятвопорушення буде невдовзі покаране смертю.
Ми мовчки перезирнулися. Коли мої очі зустрілися з братовими, я благально кивнув головою. Брат у відповідь теж нахилив голову.
— Ми зустрілися, — сказав, нарешті, Міцний Голос, — з хлопцями окотоками.
Мабуть, усі вже догадалися про це, але слова брата все одно справили велике враження. Тільки тепер я почав розуміти, яку вагу надавали воїни цьому повідомленню.
— Далеко звідси? — спитав вождь.
— Дві години, як їхати кіньми.
В юрбі знову пробіг рух. Окотоки були так близько від нашого табору!
— Що ж ви з ними зробили? Скільки їх було?
— Четверо… Нічого не зробили. Ми розмовляли, разом переночували, говорили один одному, що…
Міцний Голос зупинився. Він не знав, чи можна це сказати.
— Що ви казали? Ну! — суворо наполягав вождь.
— Що… ми тепер… друзі, — тремтячим голосом відповів брат.
Старшини сприйняли цю звістку на диво спокійно, без усякого обурення. Дядько Гучний Грім нахилився до батька і щось йому зашепотів на вухо; я добре бачив, що обидва посміхалися. Що це все означало?!
— Ти бачив, Міцний Голосе, в якому напрямі хлопці окотоки пішли від вас? — питався вождь.
— Бачив. Вони пішли на південь, а ми на північ.
— Ти пам'ятаєш дорогу до того місця, де ви їх зустріли?
— Пам'ятаю.
— Будь готовий. Зараз поїдеш туди з розвідниками.
Нас ще питали про Ракстона, але ми нічого не могли сказати, окрім того, що американець зараз перебуває в таборі ворон. Вождь віддав накази, і всі пішли до своїх наметів. Міцний Голос з розвідниками поїхав з табору, інші воїни посилили варту біля коней на пасовиську. Але життя в таборі ішло, як звичайно. Ніхто мені не дорікав. Навпаки, ровесники оточили мене, і довелося розповісти їм про хлопців окотоків. Мимоволі я знову відчув себе героєм.