Міцний Голос таємно подавав мені знаки за спиною батьків, так щоб ніхто не бачив, і, коли я підійшов до нього, шепнув мені на вухо:
— Ану, ходім до них!
— До ворон? — злякався я.
Нам суворо заборонили підходити до них, поки воїни не виконають обряд урочистого привітання та не випалять спільну люльку миру..
— Не до них самих, — пояснив брат. — Підійдемо тільки ближче. Підеш?
— Піду.
Чи було з учорашнього дня двоє щасливіших хлопців серед усіх чорноногих, ніж Міцний Голос і я? Те, чого ми так палко прагнули, здійснювалось: вже не буде між нами кровопролиття, ніщо не стане на перешкоді нашій дружбі з Чорним Мокасином.
Який це був гарний ранок! Перепілки в кущах над річкою підпадьомкали так весело, як ніколи. Вітер був тепліший, ніж будь-коли. З учорашнього дня ми наче вперше помітили, що в преріях стільки квітів та що вони такі барвисті! Аж голова паморочилася від їхніх пахощів.
Ми непомітно вимкнулися з табору. Всі пильно стежили, як під'їжджають ворони. Вождь Крокуюча Душа для привітання вирядив назустріч їм посланців, що мали вказати гостям місце для табору на протилежному кінці луки. Незабаром гості вже ставили там намети й напували в річці коней.
Прихилившись, ми побігли між пагорками, що височіли над долиною Черепашкової річки. Пагорки хутко заслонили нас від чужих очей. Тепер ми вже могли йти не криючись.
— Дорослі, — заявив брат, — часом роблять багато дурниць, але потім усе надолужують. Отак, як зараз!
— Але є й такі дорослі, які ніколи не роблять помилок, — висловив і я свій погляд.
— Нема таких! — брат енергійно похитав головою.
— Є, даю тобі слово.
— Нема. Може, вождь Крокуюча Душа?
— Е, ні!
— Або чаклун Кінаси?
— Теж ні!
— Тоді хто? Кажи!
— Наші батьки. Тато й мама. Вони не роблять помилок.
Міцний Голос любив їх так само, як і я, і, хоч це йшло всупереч з його поглядами, згодився з цим винятком.
Ми добралися до пагорка, під яким отаборився загін ворон. Ми припали до землі і поповзли в траві. На вершині ми зупинилися і роздивилися. Перші намети ворон були від нас не далі ніж за двісті кроків.
Дивитися на табір згори, саме коли ставлять намети, завжди було для мене величезною приємністю. Стільки всякої всячини можна було побачити в цей час. Зараз у долині ставили кілька десятків наметів. Біля цього поралось принаймні триста людей.
Але нас найбільше цікавили наші друзі. Ми пильно шукали їх серед дітвори. Але важко було вгледіти хлоп'ят у такому розгардіяші.
— Де ж вони заховалися? — бурчав Міцний Голос.
Та незабаром ми побачили кількох хлоп'ят, які виходили з-поміж найближчих наметів. Вони йшли якраз до нашого пагорка.
— Вони! — зрадів брат.
Ми впізнали Чорного Мокасина і ще одного з наших недавніх друзів.
Нас охопила шалена радість.
— Чекай! — шепнув Міцний Голос. — Утнемо їм штуку. Коли вони підійдуть ще ближче, давай загаласуємо й налякаємо їх!
Але я схопив брата за руку.
— Ні! Не треба кричати! Краще налякаємо їх якось інакше.
Міцний Голос згодився зі мною. Ми почали квилити по-совиному. Це були якісь дивні, п'яні сови, наче божевільні. Хлопці окотоки відразу відчули щось підозріле й розгублено глянули вгору.
Міцний Голос підвівся й зирнув з трави. Чорний Мокасин його відразу впізнав. Він хотів підбігти до нас, але зараз же згадав, що не можна, і замість цього, весело погукуючи, почав танцювати з другим хлопцем дикий танець радості. Ми знову заховалися в траві.
— Годі! — вигукнув брат. — Тікаймо!
Коли ми повернулися до табору, вождь Крокуюча Душа саме розпитував розвідників, які повернулися хвилину тому: вони мали дізнатися, чи нема серед прибулих Ракстона з товаришами. Розвідники переконалися, що Ракстона нема, і це дуже заспокоїло наших.
— Але ми бачили щось цікаве! — повідомив під кінець один з розвідників, крадькома кинувши погляд на мене та Міцного Голоса. — Нам здалося, що ми бачили якихсь двох воїнів, що підкрадалися до табору.
— Яких воїнів? — стурбувався вождь.
Але виявилось, що це помилка. То були тільки два молоді койоти. На луці між двома таборами розпалили опівдні кілька вогнищ. Тут зібралися старшини обох племен, оточені воїнами. Наші теж одяглися в найкращі вбрання, і коли обидва клани посідали на землі один проти одного — це було таке прекрасне, таке барвисте видовище, що я й досі, через багато років, згадую його з хвилюванням і захватом.
Нам, хлоп'ятам, дозволили зблизька дивитися на нараду. В мені боролися суперечливі почуття. Ворон-окотоків, чи, точніше, їхніх воїнів, які вже багато поколінь були нашими запеклими ворогами, ми уявляли собі у вигляді якихсь страхітних потвор, позбавлених будь-яких людських рис. З воронами була для нас зв'язана постійна загроза наглої смерті або ж скальпування. А зараз я бачив їх перед собою за кільканадцять кроків, і вони були зовсім інші, ніж я собі уявляв: статечні, чепурно вдягнені, приязні, зовсім такі люди, як ми. Справді тяжко було повірити, що це страшні воїни окотоки.