Ми довгенько сиділи на одному місці, і нам схотілося погратись. Хлопці окотоки надумали похвалитися, як вони добре стріляють з лука. Вони побігли до свого табору, принесли луки й стріли. Тоді ми вирішили піти разом на полювання в ущелину, яка врізалася в прерії, десь за кілометр від нашого табору. Там росли дерева й густі чагарі, де могли ховатися дикобрази й інші, менші звірята. Наші друзі залюбки на це згодились.
Ми пішли в ущелину в супроводі Пононки і ще двох собак, яких на ходу покликали за собою. Дорога до ущелини бігла по луці, де паслися наші коні. Наш численний табун викликав подив у хлопців.
— У нас такого табуна немає, — заявили вони без тіні заздрості.
— Це ми з весни так забагатіли, — похвалився Міцний Голос. — У нас було гарне полювання в Скелястих горах. Тепер кожен має по кілька коней.
— І в мене є буланий, — додав я.
Полювання ми почали від річки, до якої прилягала ущелина. Долина, наче втиснута між двома досить стрімкими скелястими й глинястими стінами, була завширшки сто кроків і вкрита досить густою рослинністю. Коли ми пробиралися крізь чагарі, собаки, принюхуючись, побігли поперед нас. Тільки ми відійшли далі від річки, вони раптом люто загавкали.
— Знайшли щось! — радісно гукнув я.
Ми щодуху помчали втрьох уперед. Я біг між братом та Чорним Мокасином. Собаки весь час гавкали. Раптом Міцний Голос зупинив нас на бігу і наказав прислухатись.
— Пононка якось дивно гавкає, — зауважив він. — Мабуть, знайшов щось незвичайне. Може, ведмедя?..
І справді Пононка аж пінився від люті за кілька десятків кроків від нас. Двоє інших собак вторували йому. Крізь чагарі ми нічого не бачили, хоч нам добре було чути тріск гілок.
— Підходьмо дуже обережно! — застеріг брат.
Ми скрадалися від куща до куща й раптом зупинилися, наче прикипівши до землі. Зовсім близько від нас скрикнула людина. За хвилину вона скрикнула ще раз, і крізь гавкання собак ми розібрали, що незнайомець гукав щось англійською мовою.
— Ракстон! — з жахом шепнув Чорний Мокасин.
— Тікаймо! — скрикнув брат.
Мов шалені, кинулись ми до річки. Ледве наша трійка пробігла кілька кроків, позаду гримнув постріл, а слідом за ним ще кілька. В ущелині луна прокотилася як грім. Чорний Мокасин застогнав і впав на землю.
— Його вбили! — почув я крик брата.
Він підскочив до Чорного Мокасина, підняв його і з великим зусиллям перекинув собі на спину. Бігти він вже не міг: ішов, похитуючись під тягарем.
Глянувши назад, я побачив білого, який гнався за нами з карабіном в руці. Хлопці тікали вниз по ущелині до річки; тільки я змінив напрям і метнувся убік. Ховаючись між кущами, я добрався до схилу і хутко поліз угору. Схил був досить стрімкий, але допомагаючи собі руками, я хутко видерся на нього. На жаль, на вершині росло небагато кущів. Внизу знову гримнули постріли. Біля моїх ніг зарилася в суху глину куля, знявши хмарку пилу. Ще кілька кроків — і я був на вершині.
Звідси видко було весь наш табір. Я почав лементувати, немов несамовитий, щоб мене почули люди. Постріли в ущелині вже привернули їхню увагу. Біля наметів снували воїни. Я зупинився над кручею і лементував не вгаваючи.
— Go back! (Назад!) — гукали до мене знизу. — Go bаск!
Я впізнав голос Ракстона.
Потім внизу залягла глуха тиша.
Тупіт кінських копит залунав від нашого табору. В ущелину мчали воїни. Я вибіг на вершину, щоб мене було добре видко, і почав махати їм руками.
— Там! Там! — гукав я, показуючи напрям, в якому тікали нападники.
— Хто там? — запитав найближчий воїн, не злазячи з коня.
— Він, він!
— Хто він?
— Ракстон!
— Де решта хлопців?
— Втекли до річки. Чорного Мокасина вбили.
Воїни з'їхали на дно ущелини; одні повернули до річки, інші помчали в протилежному напрямі, навздогін за Ракстоном. Воїнів прибувало дедалі більше. Вже з'явилися вершники з табору ворон, розташованого трохи далі. Деякі навіть не наближались до ущелини, а скакали просто в прерії, щоб перетяти Ракстону дорогу.
Я зійшов униз. Кільканадцять верхівців прочісували чагарі. Один з них покликав мене.
— Глянь! — показав він рукою на щось темне, що лежало на землі, і поскакав слідом за іншими.