То лежав мій любий Пононка з простреленою головою. Мене охопила дивна слабість. Я сів на землю, обняв закривавлену голову й плакав, плакав. Скляні очі собаки були широко розплющені. За життя Пононки в цих добрих очах відбивалася вся його вірність й любов до мене.
Тепер мене втішала тільки думка, що хоробрий пес загинув геройською смертю, захищаючи нас, хлоп'ят. Після двоюрідного брата, Кошлатого Орлятка, я втрачав ще одного друга від руки тих самих людей.
Потім я пішов ущелиною до річки. На березі був Міцний Голос, мої батьки й багато людей з обох таборів. На землі нерухомо лежав Чорний Мокасин, але в очах його ще світилося життя. Куля прошила йому правий бік. Чаклун Кінаси заливав рану відваром якогось зілля. Перев'язавши хлопця, його поклали на ноші й понесли в табір. Люди казали, що він одужає.
Через кілька годин воїни повернулися. Лише у виняткових обставинах Ракстон і троє його товаришів могли сподіватися, що їм пощастить втекти. У них, щоправда, були добрі коні. Але в обох наших таборах були ще кращі. Це заздалегідь вирішило все. Воїни легко наздогнали американців. Оточені звідусюди, ті ще деякий час відстрелювались з-за трупів своїх убитих коней. Але воїни, не звертаючи уваги на вогонь, кинулися в атаку. Кілька наших було поранено, та, на щастя, ніхто не загинув. Ракстона та його людей, прошитих багатьма кулями, спіткала заслужена доля.
Четверо вершників притягли на ласо трупи вбитих і поклали на луці між двома таборами, на тому самому місці, де ще вчора відбувалися урочисті танці й воїни курили люльку миру. Ми з братом зараз же побігли на луку. Злочинці, яких тягли по землі, лежали вкриті брудом, в подертій одежі. Я з огидою дивився на обличчя Ракстона, вкрите густим заростом. Він виглядав так само, як тієї давньої ночі, коли п'яний цілився з револьвера в мого батька. Потім я багато років не міг звільнитися від почуття огиди й жаху, коли бачив таку бороду.
На нараді, скликаній старшинами обох племен, підтвердили, що Ракстон та його люди мали недобрі наміри. Мабуть, вони хотіли украсти у нас коней, а коли ми випадково викрили їх в ущелині, почали стріляти в нас, хлопців. Смерть конокрадів була цілком заслужена, і справедливе покарання Ракстона та його поплічників слід було відзначити танцем перемоги.
Це в історії нашої групи був останній великий танець перемоги. Численні вогнища освітлювали луку, а навколо них кружляли півголі воїни, розмальовані барвами війни. Калатання бубнів розлягалося в усій долині і примушувало частіше битися серця не тільки танцюристів, а й усіх нас.
Дехто пив горілку. Але й ті, що не пили нічого, теж сп'яніли. Ми, кільканадцять хлоп'ят, вилізли на горбок над лукою і посідали на траві. Наче заворожені, вбирали ми в себе чарівне видовище. З одного боку полум'я вогнищ, бурхливе калатання бубнів, постаті танцюючих воїнів, спів перемоги — з другого боку оповиті темрявою прерії, тихі, дружні прерії, в яких уже не було в цю хвилину жодного ворога, де вже ніщо нам не погрожувало. Отаким здавався тієї ночі моїм товаришам наш, індійський, світ. Навіть я відчував його красу, хоч серце в мене щеміло від туги за Пононкою.
Наступного дня приїхало кілька наших земляків з північного клану племені чорноногих. Вони привезли дуже важливу звістку від Ніокскатоса, якого останнім часом ми вважали за нашого верховного вождя. Ніокскатос від імені всього племені підписав з канадським урядом угоду, за якою відступав йому наші землі. Усе плем'я мало йти в резервацію. Верховний вождь наказував нам прибути на північ і виконати наказ канадських властей. Танець минулого вечора й спів перемоги ще бриніли в наших жилах. Першим нашим відгуком на це разюче повідомлення було обурення й жадоба бунту, бо ж, по суті, Ніокскатос не мав права віддавати наші землі без нашої згоди.
— Не скоримось! — залунали в таборі обурені вигуки.
— Не будемо зрікатися вільного життя в преріях! — гукали інші.
— Прерії ще наші!
— Поки у нас є зброя — можемо боротись.
Я підійшов до Міцного Голоса і мовчки запитливо глянув йому в очі.
— Буде війна! — відповів він, зарипівши зубами. — Ми — народ воїнів!
— Я теж так думаю!
Війна, свята війна за наші землі, за нашу незалежність здавалася нам такою очевидною і неминучою, що коли ми почули ухвалу ради клану й більшості наших воїнів, нас наче вдарило обухом. Клан не хотів війни з білими загарбниками і скорявся ганебному наказові Ніокскатоса.
Але деякі воїни не хотіли про це й слухати. Вони зібралися юрбою і з зухвалими вигуками пішли до вождя. Міцний Голос і я замикали цей похід.