— Хочемо битися! — розгнівано гукали воїни. — Не віддамо наших земель!
Крокуюча Душа вийшов до юрби і наказав усім замовкнути.
— Дозвольте, — гукнув він щосили, — я задам вам кілька запитань, на які ви повинні відповісти. Але перше ніж дати відповідь, добре порадьтеся з власним сумлінням, спитайте в свого розуму й серця!
— Питай, питай! — глумливо загукали в юрбі.
— Ми оберемо іншого вождя! — кричали найзапальніші.
Але Крокуюча Душа не звернув ніякої уваги на палаючі очі та стиснуті кулаки,
— Чесно питаю у вас: коли ми останній раз полювали на бізонів?
— Рік тому, — відповіло кілька голосів. Решта мовчала.
— Питаю вас: бачили ви з того часу нових бізонів чи принаймні їхні свіжі сліди?
Мовчання.
— Чому ж ви не відповідаєте? — наполягав вождь.
— Я за них відповім, — обізвався чаклун Кінаси. — Ми не бачили ніяких слідів.
— З чого ж ми будемо жити? Де знайдемо для себе їжу? — запитував вождь. — Як прохарчуємось — щоб наші діти й жінки не вмирали з голоду?
— Полюватимем на оленів! — гукнув хтось у юрбі.
— Де ж ви знайдете стільки оленів у преріях?
— Знайдемо! — уперто повторив той самий воїн.
— Кажи чесно — ти певен цього? Олені теж останнім часом зникають дуже швидко.
Буря потроху минала, пристрасті вщухли; зухвальці тверезішали, очі в них згасали, і люди вже сперечалися між собою тільки про полювання. Від думки про війну з білими всі відмовилися.
Старшини нашого клану запросили ворон-окотоків на розмову біля спільного вогнища. Коли всі зійшлися й мовчки викурили люльки, Крокуюча Душа розповів про наказ Ніокскатоса і спитав ворон, що вони думають про це.
Вождь ворон не забарився з відповіддю:
— Наше плем'я вже багато Великих Сонць тому скорилося американським властям і живе в резервації. Тільки наш незалежний клан окотоків досі вільно мандрував у преріях, бо там були бізони. А тепер — де вони? Від них залишилися тільки жовті черепи й розкидані в преріях кістки. Ми думали, що у вас, на півночі, ще є дичина.
— Ми вже рік не бачили бізонів.
— Восени, — провадив вождь, — ми йдемо в резервацію. Нема іншого виходу. Діти починають голодувати. Білі люди вдерлися в наші володіння. А ваші землі теж захоплюють?
— Захоплюють.
— Мої мисливці сьогодні вранці повернулися з полювання. За півдня дороги звідси вони бачили багато білих людей. Знову їде в прерії великий караван переселенців.
— Невже скінчилися дні наших полювань і нашої свободи?
На цей болючий вигук Крокуючої Душі ніхто не відповів. Усі мовчки втупили погляд в полум'я вогнища. Вогнище, вірний друг індійців — свідок їхніх радощів і турбот — не могло осяяти їм темну дорогу майбутнього.
Наступного дня ми поволі рушили на північ, скорившись наказові Ніокскатоса.
САСКАЧЕВАН
Це була смутна мандрівка. Вождь Крокуюча Душа мав рацію: скінчилися дні полювань і свободи. Американські переселенці, мов сарана, обсідали наші землі, й кількість їх усе збільшувалась. Мандруючи на північ, ми минали чудові долини рідних річок та, замість, як раніш, зупинитися там на відпочинок, сумно їхали далі, бо на берегах річок вже оселилися білі колоністи. Вони обгороджували колючим дротом найродючіші наші землі, а побачивши, що ми наближаємось до них, хапалися за карабіни.
Покваплива молодь знов кипіла. Вона хотіла помститися білим і розпочати війну. Старі воїни насилу стримували юнаків, переконані, що ніхто не зможе зупинити перебігу подій, які відбуваються в преріях, а збройний напад тільки призвів би до того, що все наше плем'я було б знищене до останньої людини.
В поході старі щовечора збирались навколо вогнищ, обговорювали справи миру й війни, свободи й життя в резерваціях. Ми, хлопці, в цей час вилазили на пагорки поблизу табору і міркували над нашою долею. Наставала ніч, холод вже давався взнаки, але ми збивалися тісною купкою, гріли одне одного своїм теплом.
— Батьки виховували з нас воїнів, учили бути гідними наших предків, — казали старші хлопці. — Невже все це піде нанівець? Невже ми повинні стати невільниками білих?
Повернувшись до табору, ми наввипередки питалися батьків, чи буде війна.
— Ні! — відповідали ті вперто. — Будемо їсти м'ясо корів.
Восени того року канадські власті призначили нам резервацію на північ від річки Молочної. Ми мали жити там, наче звірі в клітці: нам не можна було переходити встановлених кордонів. Голод змусив нас прийняти ці умови. Влітку ми добули зовсім мало харчів, бо всю дичину порозганяли колоністи. В резерваціях ми повинні були одержувати на їжу — худобу. З досвіду інших племен наші батьки вже приблизно знали, чого їм треба сподіватися від життя в резервації, та все-таки вони не уявляли собі, якою страшною мукою може стати вимушена бездіяльність. Досі життя вільного індійця було суцільною смугою захоплюючих пригод, постійних несподіванок, важкої боротьби за існування, а тут раптом зникали всі джерела, які живили наші серця. На довгі роки пригнітила червоношкірих мука бездіяльності і вбивчої нудьги. Світ їхніх уявлень був роздертий на шматки. Все захиталося, вкрилося зловісною млою.