Я вийшов на Новий Світ, порослий кущами знамен, червоних і біло-червоних. Але в отих наших біло-червоних кількість червоного протягом років зросла, а білого — зменшилась. І тепер наші знамена теж були червоні, тільки з невеличкою білою каймою угорі. Отже, ці старі будиночки, немов цегляні. личинки, що безупинно вилуплюються з коконів тиньку, випустили назовні злу кров святкових прапорів і дрімали понад вузьким каньйоном вулиці, якою крокувала шкільна малеча й бригади заводів та фабрик. А над святковим юрмищем лопотів велетенський транспарант з написом: «Хай живе сорокова річниця Польської Народної Республіки!».
Я замислився над цим закликом, чим звернув на себе увагу пенсіонера з газетою під пахвою. З розумінням він усміхнувся до мене.
— Ви теж зауважили?
— Вибачте, що?
— Тільки не вдавайте.
— Маєте на увазі сорокову річницю?
— Додали собі пару добрих років, — захихотів. — У мене гарна пам’ять.
— Гадаєте, що додали?
— Я не гадаю, я знаю.
— Покажіть-но газету. Подивимось на дату.
— Ви не досить спостережливий. Вже віддавна дати в газетах такі розмиті, ніби хтось на літери наступав підошвою. Погляньте самі.
Старий подав мені газету, а я міцно схопив її.
— О, тільки не це, — запротестував пенсіонер. — Моя жінка ще не читала.
— Я вас благаю, мушу мати цю газету.
Старий почав виривати з моєї долоні тонкий сувій «Трибуни люду».
— Пусти, бо міліцію покличу.
— Я тяжко хворий, може, покладуть у лікарню, чи взагалі помру.
— Усі так кажуть.
У цю мить газета розірвалася, в моїй долоні лишилася коштовна половина з репертуаром кіно, театрів, з програмою телебачення, з телефонними номерами чергових лікарень та аптек, з повідомленнями про лекції та ліквідовані транспортні лінії. Йому дісталася друга половина, якої ніхто ніколи не читав: політичні звіти, промови, в тому числі й промова мого знайомого сановника, есе про розпад капіталізму і заклик до підвищення ідейності.
— Жулік, жулік! — вереснув потерпілий дідок, але ніхто не зважав на нього, оскільки всі щось кричали цього святкового дня.
Я поквапом втиснувся в юрбу, тікаючи зі своєю здобиччю. Мені було приємно, що він означив мене отим старим прізвиськом, яке я пам’ятаю з дитинства. Крім того, у руці я тримав газету — путівник по сьогоднішній Варшаві. Але тієї ж миті мені ввічливо віддали честь два молоді міліціонери, і — Просимо зайти до брами.
Ми увійшли до короткого тунелю із засцяними стінами. Саме вчасно, бо знову пішов дощ.
— Ваш паспорт, — сказав вищий на зріст міліціонер.
Я подав йому цю заяложену книжечку, що вже у першу чверть години моєї подорожі виявилась потрібного. Подорожі куди? Мені зробилося зимно.
— Яке сьогодні число? — спитав я.
— А навіщо вам? — озвався з недовірою нижчий.
— Варто знати.
Міліціонери подивились один на одного, і той, вищий, мовив з притиском:
— Двадцять друге липня.
— Хіба липня? Так уже пізня осінь. Град падає.
Вищий, не відповівши, почав переписувати мої дані. Нижчий неприязно розглядав мене. Коли напарник щось показав йому в паспорті, він кивнув, мовляв, розуміє.
— Вас не дивує, що ми переписали ваші дані? — запитав міліціонер.
— У мене їх часто переписують.
— Це погано. А куди ви йдете?
— До «Родинного».
— Що це таке?
— Молочний бар, мій улюблений.
Я хотів ще запитати, який зараз рік, але відчув, що струна не витримає. Хтось вигулькнув з напівмороку брами, по-панібратськи ляснув мене по плечі.
— Здаров, дядя. — Я впізнав Кольку Нахалова. — Це мій знайомий. У чому справа?
— Ідіть звідсіля, — з притиском сказав вищий.
— Ей, маладєц, патіше. Гдє твой номер?
— Що ви сказали?
— Номер должен бить, — потягнув його за рукав форми Колька.
— Ми зі школи міліції. З Голендинова.
— Всьо-такі номер должен бить!
Дещо знічені, силкуючись зберігати гідність, міліціонери повернули мені паспорт і пішли.
— Цегли тобі не треба? Доброї, сталінської?
— Здурів, чи що? Навіщо мені цегла?