— Ви хотіли повернутися на другий бік? — запитав я.
— Так. Ви зауважили?
Я допоміг перевалити худе і страшенно важке тіло на другий бік. Він утупився в обдерту стіну. І так було краще.
— Ви, мабуть, боїтеся? — тихо озвався чоловік.
— Я ще не знаю, чи зроблю це.
— Страх — це нормально для людини. Я також боявся до того часу, коли мені сказали, що жінка і дочка померли у в’язниці. Відтоді перестав боятися. А тортури страшніші від смерті.
— Взагалі я зранку не можу зібратися з думками. Хочу зосередитися, усвідомити свою ситуацію, хочу наважитись і не можу.
— А жінка і дочка не померли. Жили на волі. Хотіли зламати мене, натомість допомогли розпрямитися.
— Я повинен це зробити?
— Не знаю. Тоді ми знали все, тепер не знаємо нічого. Тоді світ був простий. Тепер він заплутався. Сам себе заплутав, а, може, його заплутали оті протяги ідеологічні, немов урагани. Може, це буде слабкістю, а, може, силою.
— Що буде слабкістю або силою?
— Ваша смерть.
— Моя непередчасна смерть. Моя вчасна смерть.
— Однаково ми повільно вмираємо з кожною хвилиною. І світ помирає з нами, хіба не так?
— Світ не може померти. Багатьом поколінням уже здавалося, що світ помирає. Але то тільки їхній власний світ помирав.
— Добре ви це сказали. Та якщо світ не вмирає, то мусить жити з чогось.
— Що ви маєте на увазі?
— Що світ потребує людської смерті.
Заставка зникла. З’явилося зображення з’їздівського залу. Хтось виступав, зал вибухав оплесками, а ще хтось в ентузіазмі щось вигукував. Усе повернулося до норми. До ненормальної норми на певний час.
— Ви тут лежите і бачите лише жменьку молодих, цю групку навіжених. Щось на кшталт докору сумління за гріхи батьків, ніби відплата за паскудне існування, ніби спазм колективної моральності. Вони ж пливуть проти течії, але стоять на місці.
— Жахна ніч. Страхітливий сон. Треба крикнути, аби збудити людей.
— Брате мій з лісів, з таборів, з поневірянь, з розпачу, із розпаскудженого життя, брате, що мені робити?
— Сам знатимеш. Як настане час.
Відчинилися двері, і я побачив Галину, яка затуляла собою другу кімнату.
— Можна вас попросити сюди?
Я увійшов, а вона зачинила двері. Біля вікна, яскраво освітлена, стояла дівчина з величезною, наче у повсть збитою, шапкою волосся з рудим блиском.
— Це Надєжда.
Я вклонився, проте дівчина з рудим волоссям навіть не ворухнулася. Попеляста тінь падала їй на обличчя.
— Вам відомо, де це повинно відбутися? — спитала Галина.
— Під будинком партії.
— Ні, рішення змінено. Перед залою засідань, де відбувається з’їзд.
Хто змінив рішення, подумав я. Оці діти, масонська ложа чи невідомий деміург, прикутий до варшавських підземель?
— Мені однаково, — сказав я і тут-таки усвідомив, що то слова філософа, Рисьового брата.
Здригнулися стіни, щось гримнуло з боку Вісли. Останній запізнілий салют. Хтось щось проґавив, чи, може, затнулася гармата.
— Потрібен бензин і надійні сірники. Ви, я бачу, нічого з собою не маєте?
— Я думав, можна купити на автозаправці.
— Для цього потрібні талони. Крім того, бензозаправники шахрують. Доливають води.
— То що робити? — спитав я з деякою надією.
— Залишитесь тут. З Надєждою. Вона познайомить вас із деталями. А я пройдуся до знайомої крамниці і куплю розчинник.
— Але ж сьогодні національне свято.
— Це пусте. У них тепер переоблік. Грошей на хабар вистачить.
— Я теж трохи маю. Може, хай буде за мій рахунок?
— До вечора далеко. Устигнете ще витратити, — і раптом, зовсім несподівано всміхнувшись, вона додала: — А бабуся Надєжди була коханкою Леніна, ви це знаєте?
— Ні. Вперше чую, — знову вклонився я нерухомій дівчині біля вікна.
Галина вдягнула коротеньку курточку, бо вітер знову заатакував вікна, і вийшла, тихо замкнувши двері. Деренчали під вітром погано припасовані шибки. Вихор приносив із собою далекі і скаламучені звуки музики або вигуки тріумфуючих натовпів. Ми завмерли одне навпроти одного, вона бачила мене, а я не міг роздивитися риси її обличчя. Ми довго-довго мовчали, але я, о диво, не відчував незручності. Міг би отак стояти до вечора. Зрештою вона рушила до мене, спершу поволі, ніби уві сні, потім чимраз швидше, а тоді впала на коліна, схопила мою руку, притулилась до неї вустами і мовила напрочуд низьким голосом:
— Ви геній.