— А звідки ви знаєте росіянок? З Тургенєва, Толстого, Лєскова?
— Ти ж казала, що я маю вашу душу.
— Я казала?
— На початку.
— Ви, однак, не такий.
— І Польща не така.
— Не така.
— Ліпша чи гірша?
— І те, й те.
— Як тебе розуміти?
— Я сумую за Москвою.
— Хіба можна сумувати за тим містом?
— Я босою пішла б по снігу.
— До Москви?
— Так, до Москви.
Мені кортіло спитати, чому взутою не летить «Аерофлотом», але не спитав.
— Ти, Надєждо, патріотка?
— Це ви польські націоналісти.
— Бачиш, дитя косооке, така наша доля. Що б ми вам не сказали, завжди почуємо у відповідь, що ми шовіністи.
Вона раптом притулилася до мене. Зворушливі акорди вальсу з мого дитинства, немов цигарковий дим, снувалися в цій дівочій, зрусифікованій кімнаті.
— Ах, навіщо ці вічні чвари поміж нами і вами. Адже всі ми слов’яни. Чи не краще було б, якби ви приєдналися до нас добровільно. І ми разом забули б про всі образи, непотрібні претензії, прокляття, котрі стільки віків розділяли нас. Ми зможемо вас любити, тільки ви полюбіть нас.
— Але ж вас, росіян, уже немає. Останніх слов’ян, тобто вищі верстви, вимордував твій дєдушка Ленін. Від Бугу до Хабаровська хазяйнує Азія.
Вона відштовхнула мене так сильно, що я впав на подушку.
— Я знала, що розчаруюся. Боже, яка я нещасна.
І знову вибігла з кімнати. Насилу підвівшись, я сів на жорсткому краєчку ліжка. Той сибірський бальзам здолав мене остаточно. Упав на сприятливий ґрунт. Тобто пролився на моє бідне, беззахисне похмілля, на оту старечу мою хворість. Так, пригадую, вчора я пив сам із собою. Скатертиною накрив стіл, дістав тарілку, ніж, виделку і кусень сиру. Неквапно, з гідністю, мов на поважному прийомі, видудлив півлітра чистої горілки з вітчизняної картоплі. Розмовляв із собою спершу чемно, з гумором, потім, здається, трохи по-хамському. За вікном до півночі випробували гучномовці. Навпереміну лунали дика музика і вибачення анонімного спікера за галас о такій пізній порі.
Надежда повернулася, знову сміючись і витираючи розкосі, зелені очі.
— Я все сприймаю всерйоз, а ви, мабуть, жартували.
— Мабуть, жартував, моя Надєждо.
— А я вас зараз задушу і матиму спокій.
— Не можна мене душити передчасно.
Але вона не звернула уваги на мою алюзію. Підійшла до мене, вперлася тендітними, так, справді тендітними колінами в мої коліна і поклала обидві долоні на мою пульсуючу шию.
— Ви боїтеся?
— Як кожна людина. Боюся, що боятимусь дедалі сильніше.
— Мій університетський товариш учинив те саме. Біля Кремля.
— Багато хто вже так учинив.
— Хочете цим сказати, що не варто.
— Не знаю, чи не варто. Колись виявиться, що варто.
— А ви ніколи не чули, що я про вас думаю?
— Я взагалі не знав, що ти існуєш, Надіє.
— Ах, недобре ви кажете. Ви такий звичайний, а я гадала…
— У звичайності вся моя сила.
— Ви погоджуєтесь на звичайність?
— Давно погодився.
— Не можна. Людина — це дивна, незвичайна, чудова істота.
— А надто російська людина. Богоносец.
— Ви знову за своє.
Я відвів її долоні, що легенько стискали мою шию. А оркестр усе ще грав мені на згубу «Сопки Маньчжурії».
— У цій країні ти мусиш звикнути до звичайності. Вона здається тобі пласкою, міщанською, безкрилою, але вона теж має певні переваги, які інколи виявляються потрібними. Ти пишеш вірші, Надіє?
— Пишу.
— Щотижня?
— Буває й частіше. Я не можу жити так нормально, як ви отут живете.
— Ми не живемо нормально. Живемо так, як нам велять.
— Ви вірите в Бога?
— Вірю. Тобто намагаюся вірити.
— От бачите. Ви тільки намагаєтесь. Як і всі ви.
Соромно казати, але від неї струмувала теплінь ваговитого російського тіла. Мені здавалося, що серед кольорових плямок, яким всипана була її одіж, серед отих пастельних вічок бачу й мигдалеві, широко посаджені очі її сосків. Я уявив собі під прозорою тканиною масивні, жіночні, гарячі перса. Такі перса, яких уже не мають на захід од Вісли. І раптом я відчув у своєму немолодому вже, змордованому похміллям тілі якісь непристойні позиви.
— Я забрала б вас до себе, у стару Русь. Там небокрай далекий, як ніде більше, і небо велике, найбільше. Ви ховаєтеся від усього великого, бо не маєте відваги. Плюньте на все і йдіть шукати Бога.
— Вже запізно, спізніла Надіє.
Вона відчувала мій пульс, але і я вловлював удари її крові в напрочуд тонких і ніжних суглобах пальців. Зніяковілий, я визнав, що думки мої потроху шаліють. Що я прошиваю поглядом оцей єдваб чи, може, батист її дивовижної ряси. Дисиденти з усіх стін осудливо дивились на мене.