— Полковнику, схаменіться!
— Потанцюймо, Кицю. Після нас — хоч потоп. Бачиш, колись я читав книжки. Тарара-бум-бам-бом.
— Пардон, вибачте, — хтось тягнув мене за полу куртки в інший бік. — Іх бін доктор Ганс Юрген Гонсьорек. Де тут сортир, ви не скажете?
— Не знаю. Поки що, будь ласка, стримайтеся. Пошукаємо пізніше.
— Я заблукав. І колеги пропали, — говорив він правильно, але з відчутним німецьким акцентом. — Не пригадую, як називається мій готель.
— А ви з цього будинку чи ззовні?
— З тієї кухні, шановний пане, що була на початку.
Підійшов Рисьо Шмідт з оселедцем в одній ручі і з повного склянкою джину в другій.
— Про що йдеться?
— Цей пан шукає туалет. Може, я спершу познайомлю вас. Пан Шмідт, письменник, пан Гонсьорек, доктор.
— Мені дуже приємно, — мовив скривлений німець. — Я керівник делегації на переговорах із польським урядом з питань купівлі зеленогурського воєводства. Колишнього Грюнберга.
Дедалі більше пар крутилося у золотому мороці, виконуючи складні фігури класичного танго. За вікнами, завішеними парчевими портьєрами, гуркотіла остання буря цього року.
— А, це ви? — з-за столу неподалік підвівся Едек Шмідт. — Це просто доля! Я експерт польської комісії з питань продажу зеленогурського воєводства.
— Доктор Ганс Юрген Гонсьорек.
— Доцент Едвард Шмідт.
— Яз вами вже знайомий.
— То був мій брат-близнюк.
Рисьо пожбурив оселедцем у темряву нефу.
— Я йду звідсіля. Кінець. Крапка. Вистачить на сьогодні.
Філософа трохи віднесло у бік столу.
— Братику, почекай. Підемо разом. Увесь день я думав про тебе.
— Перепрошую, — втрутився доктор Гонсьорек, підтримуючи Едварда. — Це ви лідер опозиції? Я читав про вас у газетах.
— То оцей остолоп. Мій брат-близнюк. Я в урядовому таборі, гер доктор. Завтра, як протверезіємо, зустрінемося за одним столом.
— Я волів би не говорити нині про справи.
— Чому, любий докторе? В моїх жилах тече німецька кров.
— А в моїх польська.
Рисьо розмахнувся й кинув у глибину залу порожню пляшку з-під вина. Ми чекали, що пляшка з дзенькотом розлетиться, вдарившись об мармур, а вона як у воду впала.
— Ви, гівнюки, забагато маєте нашої крові, а замало нашого сумління. Розступіться, я виходжу!
Але не виходив. Тяжко припав до мармурової колони і тер зрошене потом чоло.
— Ми, німці пережили великий історичний шок, — сумовито озвався доктор Гонсьорек. — Тож я репрезентую інших, а саме нових німців. Ми вже ніколи не вдамося до насильства.
Філософ Шмідт хотів затанцювати тропака, проте мусив відмовитися від наміру.
— Тирипири, — сказав він, упавши на одне коліно. — Наш кордон тягнеться передмістями вашої столиці. Йосиф Віссаріонович повісив нам на шию незлі жорна. Рисю, що я кажу! Братику, пильнуй за мною. Адже я єдиний тут репрезентую державну точку зору. Завтра маю лекції, ні, засідання комісії, а тут розгул реакції. Торговиця, попереодягувана в артистичні пелерини, грошороби, підвішені не до тих клямок, що треба. Споїли мене, лайдаки. На коліна, голото! І ти, німче з великою грошвою! Тут наша національна базиліка, п’ястівський храм, цоколь Святовита! Варта, до мене! Товариші і товаришки!
— Рисю, він буде роздягатися, — мовив я з жахом.
— Я б йому допоміг, але він не роздягнеться. У нього пісюн завбільшки з нігтик. Мама навіть замовляла службу Божу, але не допомогло.
З-поміж танцюючих пар виділився полковник-кухмістер, командуючий евакуацією. Понуро йшов до нас із розстебнутими штанами і розхристаним фартухом.
— Що тут діється? — грізно запитав він. — А де Госька? Хто з вас украв мені дівчину? Може, цей жевжик в окулярах?
— Це товариш німець. А ви станьте струнко. Перед вами я — член ревізійної комісії.
— Я всіх вас порозганяю… Розбусурманилися, розперезалися, тільки й можуть, що жлуктити дармову горілку і сальцесони тсрасти. Ану танцювати! Бери німця під пахви і галсуй, бо тім’я розвалю! — зненацька він вихопив з-під сорочки великий, облізлий наган, певно, якусь дорогу пам’ятку з давніх часів. — Ну, всі до танцю! Ей да ухнєм!
— Хто, я?
— Так, ти, члене голландський!
Кухмістер брутально пхнув Едварда, і той слухняно обійняв доктора Гонсьорека. Почали дриґатися на місці, бо мелодія танго і їх підхопила.
— Пане полковнику, — сказав я довірливо. — Отам у кутку, здається, пані Гося. Якийсь типчик щось при ній майструє.
— О, курка мама! — ринув у морок ошалілий полковник.
Криваво блиснуло, розлігся постріл, хтось кинувся втікати поперек залу із хвостом осетра в руках.