— Я чую! — виліз звідкілясь Едек Шмідт, розчухраний, з перекривленою краваткою. — Фе, негарно. Якісь ненаукові, старосвітські теревені. Як вам не соромно?
Перед баром сидів Жорж, колишній Жоржик. Сидів на високому стільці й погойдував однією ногою. Цідить щось із склянки через зігнуту соломинку.
— Доценте, учора п’ять снодійних порошків я запив склянкою горілки. І кілька годин не міг заснути. Бо це лотерея. Або відразу звалить з ніг, або паскудно протидіє. Тобто, протягом кількох годин я засинав і не засинав. Переступав поріг і відступав. І щоразу входив у інший сектор цього невідомого виміру. Входив у лагідність молодечих споминів, у тінь докорів сумління, входив у червінь ночі навісних демонів. А одного разу увійшов у ясність розуміння, в яскраву ясність, прокреслену виразними знаками. І все осягнув, і все зробилося очевидним і якнайзрозумілішим. Однак тоді хтось покарав мене і в останню хвилину, за мить перед вигуком тріумфу й полегшення, зіпхнув у чорну безодню сну без сновидінь.
— А ти знаєш, з чого живе Рисьо, мій брат-близнюк?
— Не знаю. Я відійшов від літературних справ і позбувся амбіцій. Чекаю свого строку.
— А варто знати. Рисьо живе з маленької книжечки, написаної в давні, давноминулі часи, коли він був ще слухняним сином партії й засідав по всіляких поважних інстанціях, в яких тепер засідаю я. Може, пригадуєш її назву? Та книжечка, написана не без таланту, не без деякого блиску, славить насильство, узаконює поневолення, погоджується з лихою дочасністю. Ту книжечку перевидають щороку два рази і тичуть її кожній дитині у школі, аби вона отруїла дитину, аби витравила з неї найперший моральний інстинкт, тільки-но він з’явиться, аби навчила її двоєдушності і найпершої втіхи від цинізму. Завдяки тій книжечці Рисьо живий-здоровий ходить по місту. Завдяки їй живе, вранці попиваючи молочко, а ввечері горілочку. Завдяки цьому творові Рисьо може провадити безкомпромісну боротьбу з режимом і будити наше запаскуджене сумління. І тут ми вдруге здибуємося з діалектикою нашого часу, любий друже.
— А де доктор Гонсьорек?
— Пропав. Певно, пропав у туалеті.
— Боже, все запало в морок. Лишилося похмілля, яке не хоче минати.
— Ми всього лише крихти білка в жахному кремово-вогнистому Всесвіті.
— Одначе ви вірите в Бога.
— Якщо я вірю, то в іншого, ніж ви, дурні.
Жорж поглядом прочісував зал. Шукав нової жертви. Я хотів сховатися за розкуйовдженою головою філософа, але було вже пізно. Він зауважив мене, по-змовницькому усміхнувся й зістрибнув зі стільця. Втікати я не міг, бо він перекрив мені шлях до сходів.
— Ви ще тут? — запитав Жорж, безцеремонно відпихаючи доцента. — Це недобре місце. Харчівня з поганою репутацією.
— Я саме хотів розрахуватися. Але офіціанти кудись поділися.
— До речі, про рахунок. Знаєте, дурна ситуація. Може, навіть не годиться з таким до вас звертатися. Мені трохи не вистачає для розрахунку.
— Скільки?
— Небагато. Двадцять тисяч.
Я намацав у кишені скільки було треба. Мені траплялися такі субчики. Як побачать гармошку з банкнотів, то відразу просять більше.
Він розуміюче опустив руку, я в темряві намацав його кістляву долоню і всунув туди дві банкноти. Добре сприйняв мою делікатність і приязно відповів на потиск.
— Завтра вранці поверну з нарочним, — сказав упівголоса.
— Але ж ви добре знаєте, що завтра вранці не буде кредитора.
Він засміявся, поплескав мене по плечу.
— Якби я знав це напевно, то стрільнув би більше.
І повернувся до бару, кинув на стойку мої гроші, наче власні. Бармен подав йому нову склянку, але з тією ж зігнутою соломкою.
З гардеробу, наштовхуючись на стіни, дибав Ганс Юрген Гонсьорек.
— Гергот, я вже нічого не хочу. Хочу лише до готелю, — стогнав він, тримаючись за поперек.
— А там, у тому святилищі?
— Там кінець світу. І тут кінець світу. Я хочу додому.
— До вашого дому теж наближається кінець світу.
— Але хай він застане мене в моєму власному ліжку.
У цю мить я побачив, що Рисьо стоїть перед стойкою і попиває зі склянки Жоржа, який заговорився з барменом.
— Рисю! — закричав я трохи заголосно, аж оркестр умовк.
Шмідт статечно подивився на мене, тоді загасив недопалок у Жоржевій склянці й підійшов нетвердим кроком.
— А, знову тут Едек-педик. Певно, наговорював на мене поза очі. Знаєш, він щодня лежить хрестом біля Святого Хреста. Між нарадою в ЦК та лекцією в цензурі мчить до костьолу, простягається на підлозі й набирається сили для подальших лайдацтв. Бач, як призвичаїв до себе Господа.