— До побачення. Може, забіжу до тебе колись увечері.
— Напевно, не забіжите, — відповіла вона, розглядаючи свої нігті.
Я почав підійматися сходами, вкритими червоним килимом, що був заляпаний всіляких ґатунків неперетравленими харчами. А нагорі, біля дверей з вибитим склом, стояла Надежда.
— Виганяють нас, — мовив я. — Увечері цей заклад діє тільки для нафтодоларових арабів.
Вона співчутливо кивала рудою головою.
— Дуже гарно! Доводиться витягати вас із цієї харчівні. Ну й вигляд ви маєте!
Я засоромливо пригладив не надто буйне волосся на тімені. А Пікусь уже обнюхував її повні, але не товсті ноги — саме такі, як я люблю і які він теж одразу полюбив.
— Це ваш пес?
— Моїх друзів. Він колись пропав, і ми роками оплакували його, а він снився нам у зворушливих снах, пророслих із докорів сумління, а ось тепер ні сіло ні впало знайшовся. Пікусю, подай пані лапку.
— Ви пили?
— Трішечки. Зате що я їв! Кремлівський ленч! Навіть якщо розповім, ви не повірите.
Ми вийшли на вулицю, де вже чекали араби. Вони стояли малими групками, майже однаково зодягнуті, і розмовляли між собою гортанними голосами. Чомусь вони не зв’язувалися з місцевим населенням. Жили у Варшаві своїм життям, нікого не питаючи про дорогу, не шукаючи помочі ані приязні. Лише з усіх сил пекли надвіслянських панянок, і то був, окрім валюти, єдиний відчутний слід їхньої присутності.
— Надєждо, почекай! Який гарний день…
Справді, хмари розійшлися до далеких овидів, вітер стих, сонце лагідно вигрівало це зіщулене, бідне, хоч і святкове, місто. У гарячому повітрі метушилися залишки всілякої мошви, і навіть якийсь понівечений метелик перелетів над проїжджою частиною в бік будинку партії.
— Будинок партії, — мовив я сам до себе, і серце в мене стиснулося.
Агенти, переодягнуті міліціонерами з безпеки руху, знуджено притупували на розі будинку, а всередині, в самому його серці — содом і гоморра. Чи встигне хто-небудь своєчасно зліпити докупи того осетра, поновити розшарпану вудженину, долити води до початих пляшок, помити загиджену підлогу? Бідолашний кухмістре в чині полковника, останній варшавський сміливцю!
— Надіє, я візьму вас під руку.
— Може, хочете чогось заспокійливого? У мене все при собі.
— А навіщо мені заспокоєння?
— Постарайтеся витверезіти.
— Я тверезий.
— Маємо з вами самі клопоти.
— Але ж Цабан увільнив мене від слова.
— Хіба Цабан може вас увільнити? Хіба ви потребуєте звільнення? Хіба хто-небудь коли-небудь зміг вас до чогось змусити?
— Надєждо, ви мені лестите.
— Зрештою, він жалкує про ту розмову. Буває, що чоловіки ні з того ні з сього раптом посваряться.
Ми йшли повз продуктову крамницю. Терміново викликана бригада продавців косо-криво монтувала у вітрині осучаснений герб вітчизни; маленького орлика, обкладеного величезними снопами збіжжя.
Далі була площа Трьох Хрестів. На бетонованому майданчику, поруч із старовинним сортиром, вилежував гурт нетверезих демонстрантів. Під голови собі поклали транспарант з нечитабельним гаслом і пошкодженою датою.
Серед міцних іще будинків бовваніла руїна. То був дім, у якому протягом багатьох років містилася редакція сатиричного тижневика «Шпількі». Котроїсь весни він чомусь завалився, і ніхто не міг зібратися на силі, щоб відбудувати його.
— Ходи, Надіє, сядемо тут і подивимось на світ Божий.
Я потягнув її до розваленого будинку. Ми сіли на вигрітій сходинці. Пікусь клубочком згорнувся коло моїх ніг. А маніфестації поволі, хоч і передчасно, вже затихали. Звідкись од Вісли, чи, можливо, від майдану Урочистостей ще відлунювали оркестри, звідкись із мілких вуличних каньйонів вирвався якийсь вигук, може, поурядовий, а, може, пияцький. А проте моє місто знов огортала своїм оксамитним покровом апатія.
— Це добрий знак, що ми знову побачилися, — мовив я.
Вона мовчала, дивлячись перед собою, в імлисту перспективу Алей Уяздовських.
— Знаєш, учора вночі я мав одкровення. Тобі розкажу, бо вже тебе не соромлюся. Отож я мав одкровення, як стара баба, але не зовсім, бо мої видіння можна зраціоналізувати. Тому сьогодні в мене так болить голова. Бо я все життя чекав цього одкровення. Я хотів безкорисливо заповісти його суспільству. Так музеям заповідають безцінні картини або реліквії.
— Тобі снився Антихрист.
Я завмер, поклавши руку на Пікусеві кудли.
— Звідки ти знаєш?
— Не знаю. Мені снився Антихрист. Не вперше. Той сон мені повторюється. І завжди в кольорах. Хоча ні, якось, за кілька днів перед виїздом до Польщі, був чорно-білий.