Коридором хтось ішов непевними кроками. То був молодий лікар у несвіжому халаті. Мабуть, ми перебили йому сон, бо позіхав так щиро, аж тріщало йому в щелепах.
— Хто вам дозволив? До того ж із псом? — лікар дихнув на мене запахом медичного спирту. — Це реанімація!
— Ви бачите той календар? — спитав я.
— Бачу, — відповів той здивовано.
— Це сьогоднішня дата?
— Хіба я знаю? Ви повинні вийти з залу.
— Я прийшов попрощатися з товаришем. Це був пророк. Хотів вивести нас із неволі.
— Котрий із них?
— Той посередині.
— Ага. Щиро кажучи, ці машини створюють лише видимість життя. Він уже далеко. Ви розумієте.
— Ні, він не був пророк. Це був, можливо, порядний чоловік, а, можливо, й маніяк. Це був скромний докір сумління, а, може, маяк сумління, який виникає час від часу перед нашими очима. Просто відірваний шматок нашого спільного життєпису. Ах, як у мене болить голова.
— У мене теж болить, — утішив доктор. — І слушно, бо що б то було, якби після чарки не боліла. Мусить бути хоч якась справедливість, ні?
— Так, у кінці; десь у незнаному кінці мусить бути справедливість.
— Я його не буду мучити, хоч у нього ніщо вже не болить, — молодий лікар кивнув на розшарпаного Губерта. — О сьомій відімкну.
Пікусь трохи притих, болісно скімлячи й поглядаючи в наш бік.
— А ви не могли б о восьмій?
Лікар полоскотав Губертові закляклі ступні і тверезо подивився мені в очі.
— Ви ще маєте надію?
— Ні. Але мені дуже залежить на тому, щоб о восьмій.
— Шкода апаратури.
— Дуже вас прошу. Це невелике прохання. Може, доля вам віддячить.
— Кажете, о восьмій?
— Так. Рівно.
— Ну, гаразд. Заведу будильник. Але прошу вас вийти звідси. Пес, мабуть, лишив блохи.
Лікар випхав нас у коридор, зачинив двері, а сам закрився в кімнаті чергового. Я ще раз подивився через вікно з відбитками пальців, як у міліцейському комісаріаті, на оті три фотелі-катафалки в ореолі спалахів сигналізаційних ламп.
— Так багато хотів тобі сказати. Здавалось мені, що про життя, але, виявляється, тільки про себе. Про себе в тобі. Або краще про тебе в мені. Як відокремити мої власні, скажу так, гормональні розпачі та недоліки від загальних, повсюдних, що їх прищепив мені мій час, мій шматочок історії? Благаю, мов жебрак, справедливості, а скільки разів сам був справедливим? Волаю про моральний лад, а скільки років топтався по ньому? Вию, звертаючись зі скаргою до Бога, а чи вірю в нього так, як треба вірити?
Я махнув рукою. Хтось кричав десь у глибині лікарні. Червоне призахідне світло виповнило коридор.
— Я повторююсь. Усе це ти знаєш. Мене вже теж нудить. Вибач.
Я пройшов кілька кроків углиб коридору, там спинився, вражений злою думкою.
— І хвалебний похорон відберуть у тебе. Я відберу, твій випадковий брат. Вибач.
Пікусь вів безпомилково. Уже запам’ятав дорогу. Ми пройшли кілька коридорів, забитих ліжками з тяжкохворими, вийшли до неохайного вестибюля.
— А бензин? — спитав я самого себе. — Є, лепече-булькає у блакитній каністрі.
Мій заповіт. Мої щедрі записи для ближніх. Безнадійна епоха в подіях. Ні, не епоха. Хвилини, секунди, яких було багато. Було життя перед нами, буде життя після нас. Часом краще, часом гірше. Може, завтра буде краще. Досить одного непомітного струсу, дрібного зсуву в таємничому всесвіті сучасних психологій, в цьому велетенському банку суспільної вразливості. Епідемії поганого самопочуття, повсюдної депресії, тотального безвір’я раптово приходять і раптово зникають, ніби зметені життєдайним сонячним вітром. Ми просто погано втрапили, не в той проміжок у безконечності часу або існування.
Тіло маємо звірине, а прагнення Божі. Гормони переступили бар’єр, поставлений біологією, законом звіриного світу. Наші гормони виробляють мікроби невтоленного голоду, нездійсненних марень, незаглушуваної туги. І я в самій гущавині з великою пустою головою, з набряклим серцем без крові, з розрідженою душею антиматерії. Виснажений собою та своїм часом. Виснажений обмеженнями, безсиллям, нерозумінням. Я — середнє статистичне Великого Рахунку.
Що заповісти живим, опріч несплачених боргів? Визначні інтелектуальні заповіти потрапляють в архіви, не дочитаними до кінця. Спрямовані в небо моральні апеляції стають текстами шлягерів. Тож моя перечуленість тайкома переходить до всіляких бевзів, невдах, недотеп. Я хотів би шепнути їм на вухо добру пораду, хотів би підбадьорити, запалити бажанням опору проти лихої долі.
Слухайте, братове бідолахи, підійдіть ближче і наставте вуха, бо я знову казатиму про справи сороміцькі, яких краще б не було, але які все-таки існують. Ходіть сюди, недорайди, що мучитеся по ночах з дружинами й коханками. Я читав ваші листи під рубриками сексологічних порад. Скаржитеся, що супружниці й сожительки невдоволені, що нарікають, що насміхаються. Запитуєте, вкриті жахним рум’янцем ганьби чоловічої, як би це продовжити в часі, як його опанувати, як довести до щасливого закінчення.