— Дива та й годі! — вигукнув переписувач. — А проте, хотілося б мені подивитися на те вишукане оздоблення і на шейха, як той сумує серед усієї цієї пишноти, головне, хотілося б мені послухати розповіді його невільників.
— Це легко, як з гори скотитися, — відказав старий. — Доглядач над його рабами — мій давній приятель і завжди цього дня дає мені якесь місце в залі, де у юрбі слуг і друзів шейха і миша не проскочить. Я поговорю з ним, можливо, він впустить і вас. Адже вас тільки четверо; гадаю, ми якось усе залагодимо. Приходьте о дев'ятій годині сюди на майдан, і я передам вам його відповідь.
Так мовив старий; хлопці подякували йому і пішли геть, аж палаючи бажанням побачити, як шейх відзначатиме цей день.
У призначену годину прийшли вони на майдан перед будинком шейха і зустріли старого.
Той сказав, що наглядач дозволив їх провести. Він пішов уперед, але рушив не оздобленими сходами і не через головні ворота, а через бічну хвіртку, яку завбачливо замкнув за собою. Потім він повів їх різними галереями, і, нарешті, вони опинились у великій залі. Народу сюди набилося, мов оселедців у діжку: були тут і вичепурені вельможі, багаті друзі шейха, що прийшли розвіяти його сум, були й невільники різного віку і різних народностей. І у всіх на обличчі читалася печаль, адже вони любили свого пана і сумували разом з ним. У кінці зали на розкішному дивані сиділи найшляхетніші друзі Алі, і невільники прислуговували їм. Біля них на долівці сидів шейх: він сумував за сином, отож не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, не чув утішливих слів, яких нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька старих і молодих чоловіків у невільничому вбранні. Старий розповів своїм юним друзям, що це раби, яких сьогодні Алі-Бану відпускає на волю. Серед них було й кілька франків, і старий звернув увагу хлопців на одного з них, юного красеня. Лише кілька днів тому шейх купив його у туніського работоргівця за великі гроші і вже сьогодні відпускає його на волю: він вірив, що чим більше франків відправить він назад на батьківщину, то швидше визволить пророк із неволі його сина.
Щойно всім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві. Той підвівся, і в залі запанувала глибока тиша. Став він перед невільниками, яких мали відпустити на свободу, і голосно вимовив: «Слухайте, раби, які нині отримають свободу з ласки мого пана Алі-Бану, александрійського шейха. Хай кожен, як заведено цього дня у нього вдома, дотримає звичаю і що-небудь розповість».
Вони пошепталися між собою. Потім звів голос старий невільник і зачав розповідь про носатого карлика.
Карлик Ніс
Пане! Як помиляються ті, хто гадає, ніби А Стільки за часів Гаруна аль-Рашида, правителя Багдада, водилися феї і чарівники, і навіть торочать, ніби в тих розповідях про витівки духів і їхніх повелителів, що їх можна почути на базарі, ні краплі правди. Ще і в наші дні зустрічаються феї, і недавно я сам став свідком однієї події, до якої були причетні духи, про що я оповім і вам.
У одному великому місті моєї любої батьківщини, Німеччини, жив колись швець Фрідріх зі своєю дружиною Ганною. Цілісінький день він сидів біля вікна і латав черевики й туфлі. Неборака і нові черевики брався шити, якщо хто замовляв, але тоді йому доводилося спочатку купувати шкіру. Запасти товар наперед він не міг — у кишенях аж свистіло. А Ганна продавала на ринку городину й садовину, які росли під їхнім будиночком. Жінка вона була чепурна, вміла красиво розкласти товар, отож покупців у неї ніколи не бракувало.
У Ганни й Фрідріха був син Якоб — стрункий, красивий хлопчина, доволі високий, як на свої дванадцять років. Зазвичай він сидів собі поряд матері на базарі. Коли який-небудь кухар або кухарка брали у Ганни відразу купу овочів, Якоб допомагав їм донести все додому і рідко повертався назад з порожніми руками. Покупці Ганни любили хорошого хлопчика і майже завжди дарували йому що-небудь: квітку, тістечко або якогось дрібняка.
Одного разу Ганна, як завжди, торгувала на базарі. Перед нею стояло кілька кошиків з капустою, картоплею, корінням і всілякою зеленню. Тут-таки в маленькому кошику лежали ранні груші, яблука, абрикоси.
Малий Якоб сидів біля матері і голосно закликав: