Але багато було й тих, які так і не змогли змиритися з радянською владою. Цьому сприяла й політика окупантів, котрі намагалися привернути козацьке населення Кубані на свій бік. Так, в усіх станицях було введено отаманське самоврядування, урочисто повідомлялося про наміри німців повернути кубанцям землю, відродити всі козацькі привілеї. В Краснодарі вперше за десять років почала виходити газета російською і українською мовами, почав діяти український театр.
Зараз зрозуміло, що німці навряд чи здійснили б свої обіцянки, але багато козаків повірили, що нарешті настав час відродження козацької волі. Почалося формування козацьких загонів, які співпрацювали з окупаційною владою.
Взимку 1943 року, після перемоги під Сталінградом, радянські війська розпочали наступ иа Північний Кавказ. За ними в населені пункти входили загони СМЕРШу, які жорстоко розправлялися з усіма запідозреними у співпраці з окупантами. Не чекаючи повернення радянської влади, десятки тисяч козаків Дону, Кубані і Тереку разом з родинами залишали рідні місця і відступали з німцями.
Очевидець так описував цей відхід:
"Погода стояла весьма плохая, шли дожди, по временам сменявшиеся снегопадом, почему грунтовые дороги совершенно размякли й превратились в сплошное месиво невылазной грязи, в которой застревали казачьи подводы й навозки, растянувшиеся на многие километры".
Після відходу з Кубані, в березні 1943 р. в Херсоні з біженців був утворений 15-й Козацький кавалерійський корпус, який ввійшов до складу німецької армії. Він складався з більш, ніж 40 тисяч чоловік. Також при ньому знаходився 10-тисячннй Козацький навчальний і резервний полк і "вовча сотня" Андрія Шкуро.
Окрім того, козацькі родини, козаки-емігранти, нерегулярні формування об'єдналися в Козацький Стан з чисельністю в 50-60 тис. чоловік. До складу цих козаків входила велика кількість емігрантів часів громадянської війни. Так, 60% старшин Козацького Стану (1430 чол.) становили колишні борці з радянською владою 1917-1921 рр. Серед них були такі відомі постаті, як Петро Краснов, Андрій Шкуро, кубанський отаман Вячеслав Науменко.
Зрозуміло, що всі ці козаки прагнули воювати не за інтереси Третього Рейху, а за визволення своїх земель, які так постраждали від антинародної політики комуністичного режиму.
Козацький Стан пройшов через Білорусію, Польщу, Північну Італію. Його шлях трагічно закінчився в Австрії, в долині ріки Драви, де козаки здалися англійським військам.
У червні 1945 р. англійське командування наказало передати всіх біженців військам НКВС. Цим біженці були приречені на тяжку працю і смерть у північних таборах СРСР, на розстріли у сталінських в'язницях.
Беззбройні козаки, знаючи, що їх чекає на Батьківщині, чинили англійцям шалений опір. Британський солдат, безпосередній свідок тих подій, так описує насильницьке вивезення козаків із їхнього табору у Пігеці 1 червня 1945 р.:
"Как только взвод приблизился к казакам, чтобу начать погрузку, люди сбились в єдиную массу, встав на колени и обхватив руками соседа. Когда стоявших скраю оттащили в сторону, остальные сгрудились еще теснее и, охваченные паникой, начали карабкаться друг через друга, пытаясь уйти подальше от солдат. В результате образовалась груда истерических тел, причем многие оказались в самом низу. Когда, наконец, мы растащили этот завал, выяснилось, что двое — мужчина й женщина — задавлены. Всю эту группу пришлось силой по одному тащить в грузовик".
У цей день, за деякими свідченнями, було задавлено, вбито близько 700 чоловік. Деякі покінчили з собою. Подібне відбувалося і в інших місцях, де були розташовані табори біженців.
Сумною звісткою стала також смерть видатного кубанського бандуриста Михайла Теліги, котрий керував в еміграції у Празі Кубанською капелою бандуристів, та його дружини, видатної української поетеси Олени Теліги, яких німці розстріляли у Бабиному Яру в Києві.
Кривава історія примусила українців Кубані воювати проти фашистів і водночас проти Сталіна. Історикам ще доведеться зробити багато відкриттів, досліджуючи заплутані сторінки у Другій Світовій Війні. Скажімо, історія Кубанської Сотні, бійці якої воювали у складі Української Повстанської Армії і відрізнялись особливою непримиренністю як до фашистів, так і до сталінського режиму...
Минає час. Зникають ідеї й імперії, що так ламали людські долі, але ніколи не повинна зникнути пам'ять, про людей, які стали жертвами величезної трагедії XX сторіччя.