– Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають.
– Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча.
– А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте?
– Смішне запитання, – сказав я.
– Чому смішне?
– Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше.
– А над чим ви працювали раніше?
– Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте…
– До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок.
– Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара.
– «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б.
– Та мені хоч у яку, аби швидше.
– А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку!
Кліщі з супутників
Паша натис на залізку і далі ми хвацько поїхали: з мигалкою, крякавкою і сиреною. Посеред ночі пробок не було, але машин зоставалось іще чимало, і раз по раз вони накопичувались перед червоним світлом, але тоді ми їх обминали по зустрічній і летіли на червоне світло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловіком, для якого немає ні черг, ні правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, які зобов’язані дотримуватись швидкісного режиму, не перетинати суцільні лінії і рахуватися з кольором світлофора. І мені так сподобалось дивитися на цих, які не мають права витикатись з ряду, перетинати якісь лінії, мусять стовбичити перед червоним світлом, що я бодай на короткий час відчув себе одним із тих, котрі так їздять завжди. І Паша летів по зустрічній і на червоне світло, а іноді пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академік! Втім, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидів у мені. А він же, падлюка, вже зовсім не академік. Він не академік, а я, виходить, без нього і зовсім ніхто, а з ним – його оболонка. Уявляєте собі, я, людина, інтелектуал, письменник, автор книжок, носій багатьох звань і лауреат різних премій, шанований сотнями тисяч чи навіть мільйонами читачів, з точки зору кліща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Біомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвідомленні цього факту гордовите усвідомлення, що я якийсь не такий, як всі, майже негайно пригасло.
– А ви взагалі-то… – Зінуля постійно в свою мову вставляє «взагалі-то», – взагалі-то, коли пишете, з голови видумуєте чи з життя берете?
– І так, і так, – відповідаю. – І з голови беру, і з життя придумую.
– А навіщо придумувати? Вам фактів мало? Та коли я розкажу, що у нас відбувається, вам на сто книг вистачить.
І стала розповідати. Але розпочала знову з кліщів. Що взагалі-то ми ставимося до них безпечно, а вони дуже небезпечні. У неї сусід, вкушений кліщем, за медичною допомогою не звернувся і тепер ходить з бореліозом. Голова хитається, руки тремтять, що буде далі, неясно. І тираду свою закінчила словами:
– А ви кажете: американці.
Я спросоння не зрозумів.
– Хто каже: американці?
– Ну, вам же подобаються американці?
– Я цього не казав. Але при чому тут американці? Цей ваш сусід американець?
– Хто? Ванька-то? Та наша російська людина, алкоголік, бореліозник.
– А при чому тут американці?
– Як при чому? А хто ж його бореліозом-то заразив?
– Я думав, кліщі.
– Ну, кліщі, ясна річ, кліщі. А кліщі-то звідкіля?
– Із лісу, ясна річ.
– А в ліс-то як вони потрапили?
– Ну, як потрапили? Із вологості завелись.
– Деякі, так, завелись. І раніше заводились. Але не в таких же кількостях. А з того часу, як ми подружились з американцями…
– Вони завезли нам кліщів?
– А хто ж іще? Ой, Петро Ілліч, дивлюся я на вас, ви така вчена людина і солідних років, але який же наївний. Що ви про американців знаєте?
– А ви що знаєте?