Я летів, дивився униз, і вся ця територія, що пропливала піді мною, здалася мені широкою рікою, скованою одвічним шаром льоду. Я дивився на ріку і думав: ні, цей лід ніколи не розтане і не розколеться. Так і буде під своєю товщиною тримати в замороженому вигляді все живе. І раптом просто на моїх очах по всій поверхні пішли зиґзаґоподібні тріщини. Лід став лопатися, розвалюватися на окремі льодини, які, віддаляючись одна від одної, утворювали великі ополонки з бурхливою темною водою. Розпочався льодохід. Величезні шматки, схожі за обрисом на суб’єкти Російської Федерації, відвалювалися від основної маси і, кружляючи в шаленому темпі, рушали в самостійне плавання. Першими відірвалися і попливли шматки, схожі за обрисом на Сахалін і Камчатку з Чукоткою. За ними пішли Курили, острів Врангеля, Новосибірські острови, півострів Таймир, а потім лід став ламатися посередині і шматки, знову ж таки схожі за обрисами на республіки Якутію, Марій Ел, Татарстан, Башкортостан й Нижньоновгородську область, стали віддалятися один від одного, заходячись в дивному кружлянні. Заворожений виглядом цього, я дивився униз й намагався зрозуміти, який із цих шматків схожий на певну територію, і поки гадав, проплили піді мною Тверська, Володимирська і Московська області, і ось уже засяяла маківками усіх своїх сорока сороків Москва. Я злякався, що й вона з-під мене поплине, і мені доведеться приземлятися десь у Білорусії чи Польщі, й став знижуватися по крутій спіралі. І спустився вже майже до самої землі, але на останніх метрах втратив здатність триматися в повітрі, полетів каменем донизу і від страху, що розіб’юся, прокинувся під крик: «Йо-мойо!»
Іван Іванович
Прокинувся, побачив нахилену наді мною Варвару.
– Ти не вдарився? – стривожено запитала вона.
– Начеб ні, – сказав я. – Чого б це мені вдарятися?
– Пашка, блін, гальмує різко, – сказала Зінуля. – Добре, що ви прив’язані.
– Як же ж не тормозити, блін, коли колесо, блін… – Колесо прохромилося, мав на увазі Паша, замінивши слово «прохромилося» евфемізмом навпаки, і, вилізаючи з кабіни, додав: – Добре хоч що праве переднє, а якби ліве, могло, блін, винести на зустрічну, і тоді всім нам… «кінець», – хотів він сказати.
Я виліз слідом за ним, торкнув колесо ногою.
– Авжеж, – кажу, – прокол. Запаска в тебе далеко?
– Яка, блін, запаска? – сердито відповів Паша. – Моя запаска на складі лежить.
– Це в якому розумінні?
– У такому розумінні, що нема у мене запаски, не видали. – І додав іще декілька слів, з якими мені довелося погодитись.
Тут перед нами виник симпатичний молодий чоловік кримінальної зовнішності, в синьому комбінезоні з масною плямою на грудях, з кіскою на потилиці і домкратом у руці.
– Ну, що, – каже, – командир, проколовся?
– Проколовся, – бурчить Паша похмуро.
– Авжеж, буває. На цьому місці всі проколюються. Давай запаску і півштуки, зараз усе владнаємо.
– Нема в мене запаски, – похмуро сказав Паша. – І півштуки нема, а до получки ще два дні.
– Так я і думав! – сказав патлань сердито й розчаровано. – Їздять, а чим думають, не зрозуміло.
– А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш.
– Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога.
– Дати б тобі по кумполу.