– І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску.
А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки.
На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті.
– Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим.
І все ж:
– Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився.
– Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с.
– Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано:
– Іван Іванович!
– Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився.
А я дивився на нього і дивувався, як же я відразу його не упізнав. Його обличчя, звичайно, цілковито незапам’ятовуване, але, уявіть собі, саме цією абсолютною незапам’ятовуваністю і запам’ятовується. Тепер я, звичайно, його упізнав. Це був той самий Іван Іванович… себто, Іван Іванович це, ясна річ, придумане ім’я. Хто придумував, не надто напружувався, та й завдання не вимагало напруження. Вони всі були тоді і, мабуть, й нині Івани Івановичі, Миколи Миколайовичі, Петри Петровичі, Володимири Володимировичі, щоб нам легше запам’ятати і їм не збиватися… так ось це був той самий Іван Іванович, який спекотного літнього дня якогось дуже давнього року допитував мене в задушливому кабінеті… себто, даруйте, не допитував, а запитував (формально це був не допит, а профілактична бесіда), чому я пишу занепадницькі, як йому здавалося, тексти… Все у вас, казав, життя якесь таке сумне, приземлене, герої безкрилі, а насправді… І він мені тоді також розкривав очі на наші досягнення, військову могутність і космічні успіхи, обіцяв допомогти оволодіти оптимістичним поглядом на життя і погрожував печальними для мене наслідками, якщо я не прийму його допомоги, а про нашу бесіду комусь розповім.
– Але даруйте, – сказав я, – адже ми з вами зустрічалися ледь не в середині минулого століття, а вам тоді вже було, як мені здавалося, ну, не менше ніж за п’ятдесят.
– Прекрасна пам’ять! – похвалив він мене. – Мені дійсно було трохи за п’ятдесят. Мені й зараз приблизно близько цього ж.
– Як це так виходить?
– А ось так і виходить. – Він розкинув свої короткі ручки. – Ви ж мудра людина, дуже цікавитеся людьми моєї професії і давно мали б помітити, як би вам сказати, ми не старіємо, а рухаємося разом з часом… Тому, як мовиться, ви приходите і відходите, а ми залишаємося. Що поробиш, служба така, не відпускає. І старіти нам немає ні часу, ні причини-с. Та що це ми все про мене, давайте про вас. Куди мандруємо, якщо не секрет?
Я охоче йому сказав, що їду в інститут Скліфосовського, жодних таємниць не маю, антидержавних думок (збрехав, звісно) в голові не тримаю, бо мені зараз не до них.
– А що таке? – Він повірив і стурбувався відсутністю у мене антидержавних думок, чого раніше за мною наче й не помічалося.