Я розповів йому про кліща.
– Ах, он воно що! Нарешті-то ви самі помітили. Так же ж він, цей кліщ, давно в вас сидить. Що дивитесь на мене? Хіба ж не так?
– Не так, – сказав я. – Ви маєте на увазі умовного кліща, а я вам кажу про реального, про комаху, яка влізла мені ось сюди в живіт і зовсім не умовно, а фізично.
– Ну, це якраз дрібниця, – відмахнувся він. – Цього кліща будь-яка медсестра з вас в одну мить виколупає, а ось цей, який сидить у вас тут, – він постукав себе по лобі, – з ним навіть ми справитися не можемо. Себто, можемо, але не завжди.
– Дуже вам співчуваю, – кажу. – З іншого боку, коли б нас, таких, як я, не було, ви б усі були безробітними.
– Це вірно, – зітхнув він, – але я власне не з особистої вигоди, а виключно ради пізнання спостерігаю і думаю. Ось ви, розпочинаючи зі всіляких там народників, все виявляєте невдоволення владою, піклуєтесь за народ, але ж народ-то вас про це не просить.
– Не просить, бо сам вигоди своєї не розуміє.
– Дуже навіть розуміє, – заперечив мій співбесідник. – Краще за вас розуміє. Його вигода полягає в тому, щоб все було як є, за заведеним здавна порядком. Він розуміє, що життя так влаштовано, що з одного боку, він, а з другого – панство чи начальство, чи як це називається, себто люди, які беруть на себе труд за нього думати і ним керувати. Казати йому, як жити, годуватися і помирати. Його такий розподіл праці влаштовує, а ви споконвіку зовете, насильно тягнете його до чогось такого, чого він не розуміє і тому готовий вас здати нам. Народники, пригадуєте, по селах ходили, грамоти селян навчали, щоби прокламації могли розуміти. Так ці самі селяни в поліцію їх здавали. Так було тоді, так є і зараз. Якщо вести відлік бодай від Радищева, то за дві сотні з лишком років тисячі людей, які боролися за так зване народне щастя, згинули, пропали, як кажуть, ні за понюшку тютюну, а народ цього навіть не помітив. Так чи ж варті такої ціни ваші зусилля? Подумайте ліпше за себе. Чого вам бракує? Все у вас особисто є. Ваші книжки друкують, хоча я б, на мій смак, деякі розділи все-таки викинув би і дещо попросив би вас переписати, але ми цього не робимо, а що стосується народу, то він, якщо ви примічаєте, ситий, одягнутий, взутий і владою вдоволений. Завжди вдоволений, в усякому разі, вона завжди може його в цьому переконати. Ви ось все кричите: народ бідує, а він не бідує, він просто живе скромно, як звик. Хліб, картопля, огірочок квашений, пляшка з получки, йому більше нічого не потрібно. Йому аби війни не було.
– Ось саме це, – сказав я, – аби війни не було. Але ви ж без війни не можете. Ви вже сто років ведете війну з власним народом, а як тільки виникає можливість чи вам здається, що вона виникла, лізете наводити порядок до сусідів. Навіщо ви туди лізите? Що ви там загубили?
– Ми, – сказав він, – відновлюємо історичну справедливість. Ми об’єднуємо весь російський світ, і ми його об’єднаємо незалежно від того, подобається це вам чи не подобається.
– Ви російський світ об’єднаєте, а навіщо? – запитав я і цим своїм запитанням завів його в тупик.
– Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? – тричі він повторив моє запитання, поки обдумував заперечення. – Що значить «навіщо»? – запитав він учетверте і відповів своїм запитанням. – А те, що ми найроз’єднаніший у світі народ, а те, що двадцять п’ять мільйонів росіян змушені жити за межами Росії, це вас не хвилює?
– А чого ж мені хвилюватися, я живу у межах. А якщо вас доля двадцяти п’яти мільйонів хвилює, так покличте їх сюди, в Росію, дешевше буде, ніж захоплювати їх разом з територіями. У нас, – уточнив я, – країна велика, малозаселена. І п’ятдесят мільйонів легко би розташувалися, так що й не помітиш. Так покличте їх.
Іван Іванович знітився і спохмурнів.
– Так звемо ж.
– І що ж?
Він насупився і неохоче сказав:
– Не їдуть, сволота. Вже ми їм усе обіцяли. Житло побудувати. Роботою забезпечити. А вони побоюються, що обманемо.
– Ну, і недарма побоюються. Ви ж нам усім комунізм обіцяли побудувати, а побудували ГУЛАГ. Ось вони розділені і побоюються, що ви їм те саме знову побудуєте.
– Дурня все це, – сказав він. – ГУЛАГ зостався в далекому минулому і зайве без кінця його поминати. Той час минув, і тепер у нас все добре. Книжки друкуються, гонорари течуть, живіть в своє задоволення. Їдьте на курорт, купайтесь, загоряйте, читайте, насолоджуйтесь природою, малюйте чи фотографуйте, зрештою. Це безпечно. Запам’ятайте, життя коротке і непоправне, старайтесь взяти від нього усе, що вдасться, і радійте йому таким, яким воно є. А якщо ви не опам’ятаєтесь, то…