Це не так. Коли я сиджу перед комп’ютером і творю той чи інший текст, то думаю лише про те, як краще побудувати чергову фразу. При цьому сиджу і наче бездумно дивлюсь на екран. Зазвичай в цей час до мене в кімнату вривається Шура з пилососом і тут-таки його вмикає, чим виводить мене з заціпеніння.
– Що ти робиш? – кажу я їй, висмикнувши шнур. – Ти не бачиш, що я працюю?
Вона упевнено заперечує:
– Ви ж не працюєте.
– А чим я зараз, на твою думку, зайнятий?
– Ви сидите з відкритим ротом і дивитесь на комп’ютер.
– Але хіба ж ти не розумієш, що я не просто так сиджу з відкритим ротом і дивлюся на комп’ютер? Коли я сиджу з відкритим ротом і дивлюсь на комп’ютер, я про щось думаю.
– Отож бо, – каже вона, – думаєте, а не працюєте. Коли ви працюєте, я бачу. Тоді ви так по клавішах пальчиками тюкаєте.
Так упевнено каже, що я навіть і гніватися на неї не можу, але пояснюю, хоча й розумію марність зусиль, що перш ніж пальцями щось витюкувати, треба мізками щось зметикувати.
Живіший за всіх живих
З одним чоловіком у мене була така розмова. Він запитав мене, чи засуджую я художників «Шарлі» за їх карикатури на Магомета. Я сказав – ні. А сам став би їх малювати, коли б умів? Не став би. Чому? Є багато речей, яких би я сам не робив, але за які не засуджую інших. Я б не став малювати карикатури на чиїх би там не було святих, бо це мені нецікаво і до того ж я не маю бажання ображати інших людей безпричинно. Наприклад, я казав раніше «на Україні», але з того часу, як дізнався, що якимось українцям це видається образливим, поміняв прийменник «на» на «в». Причина для образи не здається мені серйозною, але раз вона є, я готовий з нею рахуватися. Є росіяни, яких ображає те, що частина мови «русский», на відміну від інших явно іменників (німець, француз, українець і т. д.), виглядає як прикметник.
Взагалі національно чи релігійно образливих людей розвелося занадто багато, і чим далі, тим вони чутливіші й агресивніші. В одному місці жінку можуть убити за те, що вона не закриває обличчя, в другому – можуть побити (але все ж таки не вбити) за те, що закриває. Радикальні сповідники ісламу авторів карикатур розстріляли. Деяких войовничих православних від подібних розправ стримує тільки кримінальний кодекс і неготовність за свою віру самим помирати.
У місті Тутцінг, неподалік од Мюнхена, є Євангелістична академія. У холі головного приміщення висить картина, на якій зображені дванадцять їдців з виделками й ножами, які поїдають мертвого чоловіка, що лежить на столі. Картина дуже реалістична: шматки м’яса насаджені на виделки, частина ребер уже обгризена. Чоловік, котрого поїдають, це Ісус Христос, а ті, що поїдають, – апостоли. Це, нагадую, висить не в якомусь богохульному притоні, а в цілком релігійному закладі. Наскільки я розумію зміст картини, це насмішка над католиками, котрі смакують при певних обрядах хліб, як тіло Христове, і п’ють вино, як Христову кров. Картина висить, католики не ображаються і нікого не громлять.
Насмішка над святинями мерзотна, якщо виражається якимись варварськими фізичними діями, що наносять реальну шкоду предметам поклоніння. Більшовики смертельно ображали віруючих, коли рубали ікони, збивали з дзвіниць хрести, а церкви перетворювали в свинарники чи картоплесховища. Але словесна чи зображальна насмішка над релігійними віруваннями – справа морально допустима і навіть природна. Атеїст, який має наукове уявлення про походження Всесвіту, не може ставитися всерйоз до біблейської версії створення світу. Він має право не вірити в непорочне зачаття, в ходіння Христа по воді, «яко посуху», сприймати подібні оповіді гумористично. Так само, як віруюча людина має право сміятися над теорією еволюції, походженням людини від мавпи і взагалі над невір’ям, що, наприклад, зробив Булгаков у «Майстрі і Маргариті».
Так ось моя думка: сумніватися в будь-якій вірі і ставитися до неї іронічно можна, а до незмінних супутників віри – святенництва і лицемірства – тим паче. Але тут важлива мета. Метою може бути сумнів у даній вірі, що допустимо, чи завідома образа віруючих, чого, я вважаю, робити не варто.