Ми і гренки
Акуша віднедавна каже: «Нам, старик, варто поміняти спосіб думок, або вшиватися звідсіля, доки не пізно».
Думка про те, що треба вшиватися, була популярною в сімдесяті роки минулого століття і нині увійшла в ширшу моду. Тоді були ще якісь надії, що впаде тодішня влада і настане щось добре. А настав хаос. З хаосу вилупилося, і то негайно, сьогоднішнє невідь-що й закріпилося невідомо на який час. І знову треба або боротися, або вшиватися. Вшиватися якось не хочеться, а боротися тим паче. Тим паче, що невідомо, з ким і за що. Раніше ідеалісти боролися за народне щастя і сподівалися, що народ їх колись зрозуміє і оцінить. Народ було прийнято любити й поважати. Вважалося, що він мудрий, з часом сам в усьому розбереться. Згодом стало ясно, що народ – це велика маса людей взагалі-то доволі нерозумна, яка ніколи ні в чому не розбирається. У кращому разі довірить розбиратися окремим розумникам, які свій розум спрямовують на те, щоб пошити народ в дурні. Народ не знає ніхто, і сам він не знає, що він таке і чого б хотів. Його можна налаштувати на щось хороше, але легше за все цілком схилити до чого завгодно поганого. Один мудрий американець казав, що можна довго обманювати небагатьох людей, можна недовго обманювати багатьох, але не можна безконечно обманювати всіх. Він помилявся. Наша практика показала, що всіх якраз можна обманювати без кінця. Обманутих можна було б і пожаліти, але вони, обманюючись самі, готові признати ворогами тих, хто обману не піддається…
У людини, яка не вірить брехні, призначеної для народу, є вибір з двох можливостей: 1) казати, що вона цій брехні не вірить, і тим самим накликати на себе гнів держави, а то й самого народу; і 2) робити вигляд, що вона всьому цьому вірить, і самій брехати, що вона цьому вірить, і якщо вона буде так прикидатися, то зрештою стане таким самим брехуном непідробним, як ті, хто спочатку брехали їй.
Окуджава колись написав: «Дурнем бути вигідно, та не дуже хочеться, бути розумним хочеться, та скінчиться биттям…» А як на мене, то навпаки. Я знав людей, які хотіли бути дурнями, але у них це не завжди виходило. Бо вони були недостатньо розумними. По-справжньому розумним був той, хто умів приховати свій розум так, що дійсно виглядав дурнем. Але іноді приховував так уміло, що зрештою ставав дурнем непідробним.
– А я ось, знаєте, – каже Зінуля, – буває, прокинуся вранці і думаю, чому тобі, Зінка, так пощастило, що ти народилась не де-небудь, а в Росії, найкращій країні. Ви згодні зі мною?
– А ви в інших країнах бували?
– Була в Туреччині і Болгарії.
– І все?
– І достатньо. Нічого хорошого там немає. А наша країна, це ж які простори! Це поля, ліси, ріки, озера. В цілому світі немає такої природи і немає такого народу. Ви згодні зі мною?
– Я-то згоден, – сказав я. – Але був один чоловік, який вважав інакше. Він сказав: «Здогадав мене чорт з моїм розумом і талантом народитися в Росії».
– І хто був цей дурень?
– Пушкін.
– Тоді вибачте, – просто сказала Зінуля, а я заснув.
І наснилось мені, що я Пушкін, сиджу за комп’ютером, пишу про кліща, і раптом з’являється Пущін і каже мені:
– Сашок!
Я кажу:
– Чого тобі?
– Чував, ми острів взяли.
– Який острів?
– Великий.
– Дуже великий?
– Більшого не буває.
Прокинувшись, бачу, ніякого Пущіна немає, я в машині, машина стоїть. Зінуля танцює, ляскає в долоні і в такт своєму танцю вигукує: «Гренаша! Гренаша! Гренаша!» І Паша кричить: «Гренаша!» – і в такт своїм крикам натискає на клаксон. Я став міркувати, що за Гренаша? Гренада, чи що? Ні, вони кричать – Гренаша. Я дивився то на одну, то на другого, перевів погляд на Варвару, яка також дивилась на них з подивом, а зустрівшись поглядом зі мною, знизала плечима і показала мімікою, що сама до цього шалу не причетна. А ці продовжували біснуватися й вигукувати: «Гренаша!» Тут Зінуля помітила, що я прокинувся, й кинулася до мене з криком: