Колись Твардовський, з яким я у молодості був знайомий, казав, що людині називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускає наявність в людині специфічних непересічних здібностей, котрі в сукупності називаються талантом. І насправді, в колишні часи те коло людей, яких іменують читацькою публікою, так і сприймали письменника, як істоту, наділену незвичайним і навіть надприродним хистом сягати в душу людини, розуміти її пориви, переживання, страждання, таємні потяги й таке інше. Але тепер це все залишилось у минулому і письменником називають ледь не кожного, хто пише дешеві детективи, жалісливі простенькі історії і навіть якісь брошурки, конспекти політичних промов, рекламні тексти. Всі вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, ніякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти мені себе, який написав дванадцять романів, шість сценаріїв, чотири п’єси та сотні невеликих літературних текстів? Я – член Спілки письменників, член Пен-клубу, член ще якихось журі, комітетів, редрад та редколегій, де часто-густо просто значуся у ролі весільного генерала без усяких обов’язків та винагороджень. Крім того, перебуваю у двох іноземних академіях, є почесним доктором трьох університетів та лауреатом десятка премій. Сьогодні мене шанують, називають іноді навіть класиком, і романи мої у книжкових магазинах знаходяться у розділі «Класична література». Але був час, коли мене вважали дисидентом, відступником, ворогом народу, мене переслідували люди, імен яких давно ніхто не пам’ятає, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки мої нічого не варті й згниють разом зі мною або навіть раніше за мене на звалищі історії. На мене нападали могутні сили, погрожували усілякими карами, і все це я пережив і вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цієї маленької нікчемної членистоногої комахи?
Федір і Олександра
Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Мої діти від першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’їхались у різні боки. Він у Берліні змінив журналістику на бізнес, володіє великою автотранспортною конторою, ганяє фури в Росію, Білорусь, Україну та Казахстан і дуже непогано заробляє, а донька вийшла заміж за успішного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживає у місті Лексінгтон, штат Кентуккі, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккі. Теперішня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робітниця Шура і, певна річ, Федір. Семигуділов вважає, що я пса так назвав із русофобських міркувань, тому що, як йому здається, лише людина, яка ненавидить чи зневажає росіян, може давати псам російські людські імена. Хоча це – нісенітниця несусвітська, тому що, по-перше, ім’я Федір, а також Теодор, грецького походження і означає «Божий дар», і тому що, по-друге, ніякі не русофоби, а справжні споконвічні росіяни з давніх-давен називали котів Васьками, кіз Машками, а кабанів Борьками. А пес отримав таке ім’я, бо він, як мені здається, схожий на мого двоюрідного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий і на існування чотириногого тезки не ображається. Федір (не брат, а пес) має дуже гострий нюх на моє наближення. Коли я повертаюсь з міста, він відчуває це заздалегідь, виявляє значне занепокоєння, якщо вдається, втікає з двору і мчить до шлагбаума біля в’їзду в селище, щоб мене зустріти. Якимось чином вирізняє моє авто серед інших і дріботить за ним, метляючи своїм куцим хвостом.
– Як він впізнає ваше авто? – дивується Шура.
– За номером, – відповідаю.
– Та ну! – вигукує вона, але, маючи про інтелектуальні здібності Федора високу думку, схиляється до того, щоб повірити.
Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де її все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремінцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплідною, кулаками виховував чоловік, теж налиганий. Час від часу він «зашивався» і не пив, але тоді ставав ще злішим і бив ще більше. Шура все терпіла, не уявляючи собі навіть, що може просто піти, але їй пощастило, що одного разу він п’яний потрапив під автобус. Але до цього часу підріс і теж почав її бити на той час зачатий у пиятиці синок Валентин, від якого вона втекла, залишивши йому все, що в неї було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловіка згадує з ненавистю і дякує шоферові того автобуса, котрий його роздушив.