Я сплю і мені сниться, що в нас, дякуючи мудрому керівництву того, котрий у нас нагорі, все йде гаразд, все стабільно, немає ніяких війн і ніяких санкцій, за один рубль дають шістдесят доларів і в додачу ще скількись євро, й усі всім дуже вдоволені. Невдоволеною буває незначна меншість населення, але вона ніколи не буває і не буде вдоволена, хоч засип її золотом. Вона невдоволена верховною владою, місцевими властями і більшістю, яка усім вдоволена. У Росії споконвіку склалася традиція, що меншість, яка жила добре, проявляла невдоволення тим, що більшість жила кепсько, і йшла за неї хоч на каторгу, хоч на плаху. Але більшість, котра жила кепсько, ні до чого кращого не прагнула, до тих, хто страждав за неї, ставилась з підозрою, їхніх жертв не цінувала, охоче здавала їх поліції і з радісною цікавістю спостерігала, коли їх вішали на майданах. Тепер страждальців за народ привселюдно не вішають, але саджають і відстрілюють з-за рогу, а вони продовжують вболівати за народ, іноді, втім, ображаючись на нього, що він знову всім вдоволений. Що стосується мене особисто, то я якраз завжди чимось невдоволений, чим викликаю невдоволення влади, яка не розуміє, чого мені ще не вистачає, коли, як вона вважає, мені вистачає усього.
Всі ці думки, що я їх виклав, снилися мені чи тривожили мене наяву? Не знаю. Але відволікшись від них, я побачив, що Іван Іванович засовався на своєму лежаку, і руками засмикав, і ногами засукав, я спершу думав, що в нього епілепсія, і тоді, як я чув, треба вхопити за язика і витягувати його якомога далі назовні, бо як він туди западе, залипне, перекриє дихальне горло, то до Савеловського вокзалу ми довеземо бездиханного трупа. А якщо він такий важливий, такий наділений особливими повноваженнями, то від нього ж так просто не позбудешся, кудись в канаву не викинеш і в близькому переліску не закопаєш. Відразу справу заведуть, мене в політичному вбивстві запідозрять. Я кинувся до нього, не уявляючи, яким чином я його за язика ухоплю, але побачив, що він не може піднятися, бо пристебнутий до лежака, ну, паски мені було в руки відстебнути, аніж хапати його за язика. Я його від пасків звільнив, він схопився і, витріщаючись на мене божевільними очима, закричав відразу:
– Як вам не соромно?
Я не зрозумів.
– Ви що це, – кажу, – мене знову соромите? А за що мені має бути соромно? За те, що не воюю за ваш Деленер? За те, що не виходжу на Майдан? За те, що довго живу? Ну, моя вина, що виявився міцнішим, ніж декотрі сподівалися.
– Та я не про те, що ви взагалі живете. А про те, як ви в цій Рашці живете?
Що таке? Щойно попрікав мене, що я кепський громадянин, і раптом Рашка.
– Дозвольте, – кажу, – Іване Івановичу…
Він на мене презирливо поглянув.
– Я вам не Іван Іванович, а містер Джонсон енд Джонсон старший, – і майже без акценту.
Знову якась дивина. Не показуючи йому свого подиву, кажу:
– Мені однаково, одноразовий ви Іван Іванович чи двічі Джонсон, старший ви чи молодший, але називати мою країну Рашкою я вам забороняю.
– Ти, – це він вже мені тикає, – мені забороняєш? Та хто ти такий?
Тут я розгнівався не на жарт.
– Хто я такий, всім відомо. А ось хто ти такий?
– Я-то? – І соває мені під ніс посвідчення, в якому англійською написано, що представник його має право робити і говорити все, що йому на думку спаде і де завгодно, і представники влади на місцях мусять сприяти йому у цьому. На що я, беручи приклад з Варвари, сказав йому, що хто йому і що мусить надавати, я не знаю, що наша країна, в якій він зараз знаходиться, зоветься Росія, а якщо по-їхньому, то нехай буде хоча би Раша. Це звучить не так велично, але ласкаво, як Маша, Даша, Наташа, а вже аж ніяк не Рашка.