– Саме Рашка, – повторив він, – і іншої назви ваша країна не заслуговує. Влада злодійська, парламент ублюдочний, суд продажний, народ рабський.
– Ну, щодо влади, парламенту й судів заперечувати не стану, – сказав я, – але ваших слів стосовно народу не потерплю. Народ у нас найдобріший, найвідкритіший і, головне, найдуховніший.
– Яка дурня! – обурився мій співбесідник. – Хто вам це сказав, що ви «най-най», коли ви у своїй країні ніяк людського ладу не наведете? Недовірливі, хитрі, підступні. Весь час вам здається, що вас, наївних і чистих, хтось хоче образити і не вважає за людей. Тут, між іншим, такий парадокс, що якщо вам весь час здається, що вас не вважають за людей, то вас за них і не вважатимуть. Ви ж цього не розумієте і продовжуєте шукати, на кого б образитися і цю образу виразити якимсь озброєним чином. А ваша духовність – звідкіля вона? Ви сімдесят років проповідували безбожність, переслідували священиків, рубали ікони, церкви перетворювали в свинарники і сховища гнилих овочів. І вже, як шукати тих, хто кепсько ставиться до вашого народу, то ви самі гірше за всіх самі до себе й ставитесь. Ваші правителі вас грабують і вас же й зневажають за те, що ви все це терпите. Ви любите ваших правителів, і правителі саме тому вважають вас за дурнів. Вони ж то самі розуміють, що їх любити немає за що. Такий режим, якому ви служите.
– Я йому не служу, – сказав я.
– Ще й як служите, – відповідав він. – Пенсію отримуєте? Комунальні послуги сплачуєте? У лікарів лікуєтесь? Значить, служите. А ще те, що не втікаєте від нього, значить, тим самим обманюєте людей, роблячи вигляд, що тут можна жити.
– Дурниці городите, – нарешті встряла моя половина, – Петро Ілліч ніколи не робить вигляд, що він щось робить, чого він насправді не робить. І він не робить вигляд, що живе, а живе. І крім усього, в нашій, як ви кажете, Рашці живуть іще сто сорок мільйонів чоловік. Живуть, а не роблять вигляд. Вам зрозуміло?
Містер зітхнув:
– Мені зрозуміло те, що ви самі не розумієте, і ваших сто сорок мільйонів не розуміють, що ви вже давно не живете.
Сказавши це, він улігся на освоєне вже ним ложе, сам пристебнувся і знову негайно захропів, наче цим хропінням підвів риску під усім сказаним. А мене знову примусив задуматися. Я задумався, і думки заполонили мене негарні. Я не погодився з тим, що ми не живемо. Навпаки, ми дуже навіть живемо і, як всі інші, живемо надіями на переміни чи на смерть. І ось чому. Ми своїх правителів не обираємо і не можемо розраховувати на те, що один, відслуживши свій строк, піде і його місце займе другий, нами обраний. Але ми народ терплячий, ми не обираємо, але ждемо. Ждемо, коли цей помре, в надії, що той, що прийде за ним, буде кращий за попередника. А потім ми ждемо знову, заким цей, щойно прибулець, знову стане колишнім. Ждемо.
Із цією думкою я знову заснув, але сон мій був неміцним. Укотре розплющивши очі, я побачив, що Варвара спить, а цей самий Іван Іванович чи Джонсон енд Джонсон, чи чортзна, яке його насправді ім’я, схилився над Зінулею, і вони про щось там шепочуться, втім, доволі голосно. Вважаючи, очевидно, що я чи міцно сплю, чи глухий і не почую. А в мене, не зважаючи на мій вік, слух іще, як кажуть, відмінний. Я напружився і почув, що вона називає його муженьком, Ванюшею і котиком, а він їй розповідає, що там, де він працює, науковий експеримент повністю завершено, перевтілення практично відбулося, режим дня у нього (у того, про кого вони перешіптувалися) зостався практично колишнім, але раціон змінився на користь риби. Потім була недовга пауза, і раптом цей чоловік заговорив про мене. Кивнувши в мій бік, він запитав у Зінулі:
– Ну, а цей що?
– Що ти маєш на увазі? – запитала Зінуля.
– Не розумієш чи як? Гадаєш, справді серйозний випадок?
– Серйозніше не буває, – впевнено відповідала Зінуля.
– Енцефаліт? – перепитав він з надією.
– Відносно енцефаліту не знаю, але ознаки бореліозу наяву.
– А врятувати можна?
– Можна, якщо вчасно надати необхідну допомогу.
– Але ти постарайся, щоб не вчасно, – сказав він. – Не поспішай.
– А ніхто й не спішить. Ти ж бачиш, їздимо кругами туди-сюди, колеса проколюємо, попутників підбираємо.
Не можу передати, як я був вражений почутим. Виявляється, все, що зі мною сталося, це була здорово розроблена хитра операція. Спершу засадили в мене кліща. І ось чому вони відразу прилетіли на мій виклик. Боялися, що інша «швидка» їх випередить, одвезе мене в Тоцьк, там цього кліща миттєво витягнуть і врятують мене від можливих наслідків. А вони відразу прискакали, оголосили, що Тоцьк мене не бере, начебто тому, що я не академік, і взялися мене везти по найдовшій заплутаній дорозі в сподіванні, що за цей час інкубаційний період мине і кліщ зробить свою справу.