До речі, про Сталіна. Мене часто запитують, чим можна пояснити незгасну любов нашого понівеченого народу до цього масового чикатіли, який тридцять років тримав країну в злі, убогості, рабстві та страху. Незнанням? Мало про нього сказано та написано? Достатньо того, аби хоч трохи мисляча людина прочитала, здригнулася від жаху та прокляла цього ворога людства.
– А все ж таки, – каже Зінуля, – при Сталіні був порядок. Ви зі мною погоджуєтесь?
– Еге, – відповідаю я, і знову сліпці сватають мене.
Зінуля мене розворушила вкотре:
– Петро Ілліч, прокидайтесь!
Я кажу:
– Що? Знову щось захопили?
– Та що ви все захопили, захопили. Нічого не захопили.
– А якщо не захопили, навіщо мене будити? Ви ж медик і маєте знати, що переривання сну дуже шкідливо для організму.
– Ну, вибачте, я нізащо не будила би, але тут така справа, така справа…
– Та яка може бути справа важливіша, аніж спокійний сон?
– На жаль, може бути. Ви знаєте, що доки ви спали, у нас Перодер зник?
– Що? – кажу. – Зник? І це що, дуже важливо?
– А по-вашому, що Перодер зник, це не важливо?
– Ну, важливо, важливо, – бовкнув я, протираючи очі, – але не настільки ж, щоб будити стару та хвору людину. Чи ви бажаєте, щоб я його шукав?
– Та його без вас уже два тижні шукають, знайти не можуть. Два тижні він Раду Безпеки не скликає, раптові перевірки боєздатності Збройних сил не проводить, з птахами не літає, в телевізорі не з’являється, а ви все спите.
Нарешті я прокинувся, здається, остаточно.
– Два тижні його немає в телевізорі? А що ж тоді вони показують?
– Показують його, але не так часто. І лише в консервах.
Я глянув на Зінулю так, що вона злякалась і почала мені квапливо пояснювати: консерви це не те, що я подумав. Це нічого спільного зі свинячою тушонкою чи бичками в томаті не має, це – записані на диск старі кадри, котрі телевізійники намагаються удавати за нові. Наприклад, не далі як учора видавали за свіже інтерв’ю старе, котре брали три роки тому, де він, ще сповна волохатий, запевняв, що Крим не наш і ніяких перспектив на нього ми не маємо.
Насилу я всю інформацію засвоїв, прожував, проковтнув і кажу:
– Ну, гаразд, я зрозумів, що Перодер зник. То й що? І які ще ознаки його відсутності?
– Тисняви немає, – повернувся до мене Паша. – З того часу, як він зник, можна їхати і так, і сяк, усі шляхи вільні.
– Так це ж добре, – зрадів я, і наражаюсь на заперечення.
– Кому добре, а кому й не дуже, – зітхає Паша. – У мене, якщо заторів немає, немає лівого заробітку. Без заторів будь-який приватник вас домчить вчасно хоч до Шереметьєва, хоч до Домодєдова.
Ось що значить підприємлива людина! Що для інших незручність, то для нього прибуток. Так я подумав і знову запав у сон.
Haus der dummen, або Будинок дурнів
Не пам’ятаю навіть, скільки часу: хвилин, годин, днів чи тижнів проспав я цього разу, але, як мені потім розповідали, майже увесь цей час Перодер був відсутнім, а журналісти, політологи та політтехнологи з «п’ятої колони» намагались зрозуміти, що б це значило, опозиція висловлювала усілякі спокусливі для неї сподівання, і 90 відсотків народу журилось, як же вони житимуть, якщо щось станеться. Прокинувшись на недовгий час, я теж трохи похвилювався, але, поміркувавши, вирішив, що бентежитись занадто не варто, все йде своєю чергою. Магазини працюють, потяги ходять, літаки літають, кури несуться та корови дояться.
Я заспокоївся та знову заснув і потрапив, уявіть собі, у Берлін. Йду вулицями, знайомі назви: Курфюрстендам, Фрідріхштрассе, Александерплац, і раптом бачу вивіску: Haus der Dummen. Я здивувався. Я думав, що їхній парламент зветься рейхстаг, а він, виявляється, зветься майже так само, як наша Дума. Тут я дещо напружився, перебрав подумки знайомі мені слова німецької мови, згадав, що у німецькій мові є слово «думколф», що значить «нерозумна голова», або «дурень», а «думме» – просто «дурень», і ніякого іншого значення не має. Слово «хауз» я знав ще з дитинства.