Склавши ці два слова докупи, я легко здогадався, що ця будівля зветься Будинок дурнів. Підбурюваний цікавістю, я піднявся високими сходами, пройшов через широкий вестибюль і опинився в просторій залі, округлій, як у цирку, з рядами в багато ярусів, що опускались на майданчик, освітлений прожекторами, котрі світили звідусіль і освітлювали невелику купку людей обох статей в хороших костюмах, але з псячими головами. Вони стояли, зібравшись у коло, та голосно гавкали одне на одного. Прислухавшись, я з подивом виявив, що досить непогано розумію собачу мову і що, як я зрозумів, вони валують не те щоб одне на одного, але ніби в напрямок одне одного, і усі, хто гавкає, погоджуються з усім, що гавкає кожен з них. З того, що вони вибріхували, я утямив, що певний час тому вони програли якусь війну, були поставлені на коліна та стояли довго, але стомились і поступово піднялися на повний зріст. Розігнувши коліна, вони відчули страшенну образу проти світу, котрий їх переміг та принизив. Вони це терпіли довго, але більше терпіти не мають наміру. Вони послали маленьких зелених чоловічків у Калінінградську область, мотивуючи це тим, що це споконвічна їхня територія, і без жодного пострілу негайно цю територію загарбали, бо калінінградці виявились до цього цілковито не підготовленими. В них там було чимало Іскандерів (не письменників, а ракет), але вони були створені для знищення значних цілей, а от проти маленьких чоловічків виявились безсилими. Маленькі ж чоловічки загарбали всю Калінінградську область з усіма Іскандерами, що там були, з усіма письменниками та людьми інших професій, провели референдум. 101 відсоток жителів, разом з тими, хто встиг набігти з інших областей через Литву та Польщу, одноголосно проголосували за негайне включення Калінінградської області до складу ФРН. А кому не вдалося перебігти, попервах сторопіли від такої зухвалості, а згодом почали лементувати на весь світ, що приєднання області – це насправді анексія та дуже грубе порушення чогось. Вони порівнювали фрау Канцлерін з Гітлером, домальовували їй гітлерівські вуса та згадували вторгнення німців у Судети та аншлюс Австрії. На що німецькі пропагандисти заявили, що взагалі ніяких росіян немає, що насправді росіяни – це загалом не народ, а штучно створена популяція. Насправді росіяни, українці, білоруси – це все німці, лише розмовляють іншою мовою.
Не скажу, що ці промови мене надто здивували. Щось схоже я чував і раніше. Не здивувався маячні хворої на гарячку, яка заявила, що ми в жодному разі не повинні віддавати наших німецьких сиріт на усиновлення росіянам, бо росіяни, це усім відомо, невігласи, не визнають одностатевих шлюбів, з дітлахами нашими трохи пограються, побавляться та пустять на запчастини, котрі нам й самим потрібні.
Далі йшла довга промова пані Зоммервайцен, з котрої я зрозумів лише, що мова йде про пані Канцлерін, яка завжди вірно говорить, делікатно зауважує, виважено міркує, чітко пояснює, рішуче діє і тому є найбільш поважним політиком в усьому світі й в усій історії людства.
За нею бере слово пан Рібхаммер, внук Ріббентропа та Молотова, який запевняє присутніх, що ми наш братній російсько-фашистський народ не дамо скривдити, і якщо треба його знищити, зробимо це для його ж користі. Суперечку продовжує Хаммертроп, внук Молотова та Ріббентропа, який раптом перетворився на Владика Коктейлева, поруч з яким, праворуч та ліворуч, вишикувались інші пихаті нащадки відомою підлістю прославлених батьків, а також з простолюдців Антон Желєзякін, Семіраміда Озімая, що, перебиваючи одне одного, разом забалакали російською. Владик сказав, що насправді ніякої Укропії ніколи не було, як не було ніякої окремої укропської мови, а ту, що є, видумали австрійці, котрих, якщо поміркувати, теж немає. Тому ми не лише територію звільнимо, але й дамо їм можливість нарешті розмовляти рідною нашенською мовою, котрої вони не знають. А якщо ми, підхопив Вольф Вольдемарович, не будемо лукавити, й врешті-решт визнаємо очевидний факт, що не лише укропи, але й гренки, і дати, і, певна річ, пруссаки, а також усі інші народи, котрі проживають навколо нас, удалині від нас та поблизу, насправді росіяни, які страждають від геноциду. Ми звільнимо їх, і НАТО не наважиться нам заважати, тому що в нас є ядерна зброя.
– А в них хіба немає? – поцікавився Індюшкін.
– У них є, – зневажливо відгукнувся Вольф Вольдемарович. – Але вони боягузи. Вони не наважаться її застосувати, тому що надто добре живуть і хочуть жити далі.
– А ми хіба не хочемо жити? – запитав Індюшкін.
– Хочемо. – Виголошуючи свої промови, Вольф Вольдемарович поступово збуджувався та починав жестикулювати так, ніби диригував невидимим оркестром. – Ми хочемо жити, – повторив він. – Але не так сильно хочемо, тому що живемо не так добре. І це добре, що живемо не так добре. Тому що ми їх не злякаємось і перед тим, як вони завдадуть нам удар, ми їх накриємо килимовими бомбардуваннями, від них не зостанеться нічого, крім попелу, а ми врешті-решт дійдемо з одного боку до Індійського океану, а з іншого – до Атлантичного та до Рима.