Змішане марення
Я розплющив очі і знайшов себе… Це в американців є такий вираз – «знайшов себе». Якщо американець опинився раптом в несподіваному місці, він скаже: «I found myself там-то».
Я знайшов себе в автобусі і не відразу зрозумів, що це, де це і куди мене везуть. Чи не на той світ? З темряви висвітлились два жіночих обличчя. Ангели?
– Хто ви? – запитав я.
– Петю, що ти? – запитала стривожено Варвара. – Ти мене не впізнаєш? Я дружина твоя, Варя.
– Бачу, що Варя. А де цей Джонсон і Джонсон?
– Який ще Джонсон?
– Ну, цей, який органи продавав.
– Органи? – озирнувся Паша. – ФСБ? Ви маєте на увазі, що вони також продажні?
Я зрозумів, що, напевне, ще недостатньо усвідомив, що продавця органів я бачив лише вві сні, і Паші нічого відповідати не став, лише махнув рукою і запитав:
– Ну, а Іван Іванович?
– Іван Іванович? – перепитала Варвара.
– Авжеж, Іван Іванович, який до Курського вокзалу їхав, та інший, який до Савеловського. Вони обидва мене лаяли, що надто довго живу.
– Петрику! – захвилювалась Варвара. – Ти що? Який Іван Іванович? Хто тебе лаяв? Миленький, тебе ніхто не лає, тебе всі люблять, у тебе все гаразд.
– Він марить, – сказала Зінуля. – Типова картина енцефаліту. – І стала пояснювати мені повільно і виразно: – Петро Ілліч, ви знаходитесь у «швидкій допомозі». Вас укусив кліщ. Але ви не хвилюйтесь, ми вас веземо в лікарню. Пам’ятаєте? У «Скліф» веземо. Якби ви були академіком, ми б вас залишили в Тоцьку. А в «Скліфі» приймають кого завгодно і вас також приймуть.
– Ах так! – згадав я. – У «Скліф». А Іванів Івановичів не було, і ми одного до Курського, а другого до Савеловського вокзалу не підвозили?
– Та ви що? Як ми можемо когось підвозити? Ми ж «швидка допомога». Хоча, по правді кажучи, у Паші маленька зарплата.
– І грудна дитина, – додав Паша.
– Так, – підтримала його Зінуля. – Грудна, а багато чого вже вимагає. Пелюшки, сорочечки, коляска, дитяче харчування. І тому доводиться потроху бомбити.
– Бомбити? – перепитав я. – Що бомбити? Берлін? Грозний? Донецьк? Дамаск? Москву?
– Знову марить, – сказала Варвара. – Господи, ну невже не можна зробити йому якийсь укол?
– Який укол? – відповів Господь Зінуліним голосом. – Укол чим? Західні шприци заборонили, а своїх ще не зробили. Коли вони будуть, ми станемо іншою країною. А хворому чекати ніколи, доки ми станемо іншою країною. Він так довго не проживе, тим паче без уколу. Хворому потрібен укол, хворому потрібен спокій, хворому потрібна «швидка допомога», хворому потрібен водій, який якомога швидше доставить його до місця призначення і без всякого бомбардування.
Цікаво, – запитав я сам себе, – чому це шофер, який бомбить, зветься бомбила, а літак, який бомбить, – бомбардувальник? Свого часу революціонерів, які бомбили своїх жертв, включаючи Олександра Другого, називали бомбістами. Теперішніх називають інакше. З бомбістів за асоціацією згадався Степан Халтурін. Маючи на меті убивство царя Олександра Другого, він влаштувався столяром у Зимовий палац, там сам жив, готував бомбу і щось заодно підкрадав. Але робив це не задля корисливості, а для того, щоб люди з царської прислуги, які самі тягли все, що під руку потрапляло, не запідозрили в ньому чесну людину і чужака, далекого від почуття патріотизму, що його завжди знаходять в собі люди злодійської схильності.
– Петро Ілліч, прокиньтесь! – завищала Зінуля і так голосно, що я знову прокинувся і, звісно, запитав невдоволено, хто ще пропав.
– Не пропав, а знайшовся! – радісно оголосила Зінуля. І заверещала від радості: він знайшовся, він знайшовся!
Пробка і малиновий пелікан
На моє запитання, звідкіля вона знає, що він знайшовся, вона показала мені очима на довжелезну колону машин, хвіст якої ховався далеко за МКАД, і сказала:
– Пробку бачите? Це ознака.
Я спробував заперечити:
– Та мало від чого може бути пробка.
– Така пробка від будь-чого не буває.
Її слова підтвердив гібедеешник, який саме підійшов і сказав, що рух зупинено в зв’язку з очікуваним проїздом Перодера.
– А як же бути? – сказав Паша. – У мене ж хворий з кліщем.
– Та хоч із лящем, – зримував поліцейський. І додав: – Ви ж страждали, що його не було. Тепер будете страждати в пробках.
– А де ж він все-таки пропадав? – поцікавився я.
– Любов’ю займався, – висловила припущення Варвара. – З балериною Лєнкою Макаєвою.