І зараз цигани мовчали. Стояли, слухали з зацікавленням. Але… Я зрозумів, що настав момент, коли мовчати не можна, і звернувся до циганів із закликом підтримати промовця, звільнити його від чіпких кігтів американських окупантів. Я їм сказав:
– Панове цигани, ну що ж ви мовчите? Я звертаюся до вас, як до громадян Російської Федерації. Ви бачите перед собою героя, котрий відкрито виступає проти окупаційного режиму. Давайте його підтримаємо. Якщо вороги захопили його й утримують силою, давайте силою звільнимо його.
Я поглянув на тих, до кого звертався, але не бачив на їхніх обличчях співчуття. А коли я поставив крапку в своєму заклику, наперед вийшов найстарший циган, такий солідний, з сивиною в кучерях і золотим ланцюжком на бичачій шиї.
– А чого це, люб’язний, ми мусимо за нього заступатися? Хто він такий?
Я кажу:
– Як же? Це ж ваш депутат. Ви ж його обирали.
– Ні, – сказав циган, – ми його не обирали. Ми, себто вони, – він показав рукою на всю групу, – обирали свого барона. Мене. А ваших ми не обираємо і у ваші справи не вмішуємося. Нам байдуже, хто ви, росіяни чи американці, для нас ви всі окупанти.
Він подав знак своїм одноплемінникам, і ті швидко полізли в свою машину. Ну, що мені зоставалось робити? Я зрозумів, що мені одному доведеться виручати героя. Я так смикнув задні дверцята цієї машини, що одне з них зірвалося з нижньої петлі і повисло на верхній. Я зазирнув усередину і побачив, як два здорових й пикатих американських санітари тягнуть за ноги цього субтильного героїчного викривальника. За прозорим склом у кабіні сидять ще двоє, очевидно, водій і другий, в білому халаті, виїзний лікар, обидва американці. Вони участі в насильстві не беруть, а ці двоє намагаються втягти бідолаху всередину, але він їм чинить шалений опір. Я вирішив, що мушу без вагань стати на захист героя.
– Гей, ви! – закричав я їм. – Вот ар ю дуінг сволочіз? – Я знову згадав англійську мову, але не знав, як нею сказати «сволота», і тому вжив російське слово з англійським закінченням для множини «з», і вони, гади, мене зрозуміли. Чим викрили себе з головою.
Вони спочатку так здивувались моїй появі, що розтисли пальці й об’єкт наруги ледь не випав у вікно, але тут-таки спам’ятались, втягли його назад, не повністю, по лікті. Він застряг на раніше завойованій позиції, а вони, не ослабляючи своїх зусиль, продовжували розглядати мене як живе непорозуміння.
– Вась, – сказав один американець другому, – здається, ще один псих з’явився. Візьмемо і його?
– Та куди ж? Іван Іванович, – звернувся другий санітар до того, що сидів у кабіні, – тут у нас новий пацієнт намітився. Що з ним робити?
– Зараз подивимось, – сказав Іван Іванович.
Сказати по правді, я трохи захвилювався. Зараз оголосять психом і коли почнеш доводити зворотнє, то скрутять, надінуть гамівну сорочку, вколять щось типу галоперидолу чи аміназину, стануть лікувати, і доки якісь правозахисники мене не витягнуть із психушки, я вже буду цілком достойний того, щоб там і зоставатися. Мені закортіло втекти, але я згадав, скільки мені років, і зрозумів, що краще захищатись, не рухаючись.
Тим часом лікар виліз із кабіни, наблизився до мене, і в ньому я упізнав, ви не повірите, того самого Івана Івановича, який збирався доїхати з нами до Савеловського вокзалу. Побачивши його, я просто ахнув:
– Іван Іванович? Ви?
Він каже:
– Я. А що, ви мене знаєте? Ви в мене лікувались? Авжеж, я бачу – обличчя знайоме.
– Ну, як же ж, – відповідаю, – звичайно, знайоме. Ми ж із вами разом он у тій машині їхали. Я у «Скліф», а ви на Курський.
Він здивувався:
– Я? На Курський?
– Чи на Савеловський.
– Нісенітниця якась. Я на дачу по п’ятницях їжджу з Казанського.