– На дачу ви, можливо, і з Казанського. Але на Курський ви їхали з гранатометом, на Савеловський з вудочкою їхали, а мене умовляли виступити проти існуючої влади.
– Я вас умовляв виступити проти влади? Вася! – гукнув він. – У нас галоперидол є?
– Є, – відповідає Вася, – тільки підробний.
– Давай, який є.
З’явився Вася з великим шприцом, призначеним, можливо, для коней. Іван Іванович взяв шприца і виставив його проти мене, немов рушницю, прицілився.
Чесно кажучи, я навіть надто не злякався. Я тільки запитав:
– Даруйте, а у вас меншого шприца не знайдеться?
– Ич, чого захотів, – гмикнув лікар. – Менші це закордонні, а у нас ембарго й імпортозаміщення.
– Стійте! Стійте! Не стріляйте! – вискочила звідкілясь Варвара, стала між мною і шприцом і розкинула в сторони руки.
– Дамочка! – вискнув Іван Іванович. – Не заважайте мені лікувати хворого. Майте на увазі, він небезпечний для довколишніх.
– Ви що? Хто небезпечний? Це мій чоловік, знаменитий письменник Петро Смородін.
– Вибачте, – сказав лікар, опускаючи руку зі шприцом. – Мені не причулося? Ви дійсно Смородін? Автор «Зимового літа»? То ж то я думаю, що десь вас бачив. А бачив я вас не далі, ніж у суботу, по телику. Можна у вас автограф?
– От, – сказала Варвара, – автограф. А тільки що казали, що він небезпечний.
– Звичайно, небезпечний, – виник перед нами той другий Іван Іванович, із відром і вудочкою, з’явившись звідкілясь із темряви. – Письменники взагалі люди небезпечні. Небезпечніші навіть за енцефалітних кліщів.
Сказавши це, він повернувся і пішов геть.
– Куди ж ви? – гукнув я йому вслід. – Ви ж хотіли до Савеловського доїхати.
– Дійду пішки, – одізвався він із темряви. – Тут вже недалеко.
Один Іван Іванович пішов, другий Іван Іванович зостався. Я охоче дав йому автограф, а він сказав, що я його найулюбленіший письменник, що, зізнаюсь, дуже полестило моєму самолюбству. Все-таки приємно мати докази того, що пишеш не дарма, що когось твої тексти зачіпають, зворушують. Що якісь люди, прочитавши їх, можливо, стають трохи кращими, і цей лікар, який легко раніше погоджувався застосовувати свої психіатричні навики в боротьбі, припустимо, з політичними супротивниками режиму, з прочитанням моїх книг робить те саме, але не дуже охоче.
Ми розговорились з лікарем, і я запитав його, чи правда, що він працює в ЦРУ чи ФБР.
– А, зрозумів, – це ви наслухалися нашого пацієнта. Я – патріот своєї країни і з іноземними органами не співробітничаю.
– Зрозуміло, – сказав я, – співробітничаєте лише з нашими. А він, значить, бреше?
– Те, що він несе, це не брехня, а марення. Хіба не видно?
– Не знаю, – кажу. – Я ж не лікар.
– Та ж тут і не лікарю ясно. Типове параноїдальне марення з явними ознаками манії величності і переслідування. Видає себе за депутата Сидорова.
– Хто – він? Що ви! Не вірте. Депутат Сидоров надзвичайно освічена людина. Державний радник першого класу. Кандидат наук. Таку нісенітницю він казати не може.
– От-от, я це ж і кажу. Але він пред’явив посвідчення депутата, і мій санітар Василь стверджує, що саме його багато разів бачив по телевізору. Причому, як Вася каже, він його бачив одночасно в різних програмах у прямому ефірі.
– А може, це був його брат-близнюк? Чи декілька близнюків.
– Я зібрав довідки. У нього немає ніяких братів.
– М-м-м… – Я задумався. І раптом мене осяяло: – Якщо це не він і в нього немає близнюків-братів, це значить…
– Що? – пошепки запитав лікар і озирнувся.
– Те, – відповів я і також понизив голос до шепоту, – це значить… значить, його клонували.
– Не думаю, – заперечив лікар. – Присутність одночасно в різних реальностях – це ознака звичайної шизофренії.
– Не можу з вами сперечатися, я не лікар. Але не лише він сам себе, а мільйони глядачів одночасно бачать його на різних програмах у прямому ефірі.
– Авжеж, – сказав лікар, – сьогодні шизофренія стала масовим захворюванням, яким вражено дев’яносто відсотків нашого населення.
– Але це ж справжня пандемія, – сказав я. – З чого б їй виникнути?
– А ви не здогадуєтесь? – Іван Іванович насмішкувато поглянув на мене. Я позирнув на нього і раптом зрозумів те, в що ніяк не хотів вірити і над чим навіть, чистосердечно зізнаюсь, багато років насміхався.
– Невже американці? – запитав я, все ще намагаючись не піддатися своїй здогадці.
– Ну, а хто ж іще? – сказав Іван Іванович, і раптом я побачив, що він роздвоївся і переді мною стоять два Івани Івановичі, цілком однакові, й один із них сказав: «Ну, а хто ж іще?», а другий сказав: «А хто ж іще, крім них?» – «А що це з вами? Що це ви зблідли?» – запитав перший. «Може, вам все-таки галоперидольчику? Та не бійтесь, не зашкодить, він же підроблений», – запропонував другий. «Ну погляньте, – сказав перший. – Але коли що, ось про всяк випадок», – і простяг мені свою візитку. «Звертайтеся будь-коли», – сказав другий і також простяг мені свою візитку. Я взяв обидві і повернувся в машину.