– Що з тобою? – зустрівши мене, схвильовано запитала Варвара.
– А що? – запитав я.
– Ти якийсь блідий і весь тремтиш.
– Ану, заждіть! – підскочила Зінуля. – Так, дивіться сюди! Скільки пальців ви бачите?
– Два, – сказав я.
– Все ясно, – сказала вона, зітхаючи, і сіла на своє місце.
– Що? – запитала Варвара.
– Нічого особливого. Я йому показую один палець, а він бачить два.
– Ну, і що?
Зінуля нічого не відповіла.
– Я вас запитую, що це значить? – наполягала на своєму Варвара.
– Це значить, – неохоче сказала Зінуля, – що треба негайно в клініку. Не можна втрачати ні хвилини.
– Ну, так чого ж ми стоїмо? – захвилювалась Варвара. – Давайте уже якось поїдемо!
– Ну, як же ж ми поїдемо? – Зінуля розвела руками і ледь не заплакала. – Як же ми поїдемо, коли тут бачите що коїться? Перодери трикляті! Як же я їх ненавиджу!
Прогулянка
Цього разу я спав години півтори. При цьому сон мені снився якийсь подвійний. Наче я одночасно і тут, і там. Кепська ознака. Тільки шизофреникам, як я чув, сняться подвійні сни. Прокинувся, дивлюсь: всі мої попутники впали в сплячку. Паша схропує, наче кінь, поклавши голову на кермо, Варвара сопе, притиснувшись боком до спинки крісла, Зінуля, притулившись щокою до вікна. Я згадав, що було перед тим, як я заснув, і сам собі показав один палець, боязко очікуючи, що побачу два. Але побачив одного і подумав, що ж було перед тим, як я заснув? Чи я весь час спав і знову переплутав сон із дійсністю?
Доки я спав, знадвору нічого не змінилося. Але породілля в сусідній «швидкій» уже не кричить, а тільки стогне. В машині, з якої стирчав псих, що видавав себе за депутата, тиша, і лікар (я його бачу) дрімає поруч із водієм. У третій машині, де були або приснились мені цигани, також було тихо, а ось палаючий супермаркет мені точно не приснився, тому, що й зараз він горів. І пробка була справжня, але півтори години тому хвіст її закінчувався десь біля МКАДа, а тепер, як повідомили по радіо, дотягувався ледь не до Можайська. Тепер, навіть коли відновиться рух, пробка розсмокчеться не скоро. Водії, втративши надію, вимкнули мотори і фари. Довкола стало набагато темніше, на побляклому тлі ще яскравіше палав супермаркет, і полум’я його відбивалося на касках і суворих обличчях пожежників, що сиділи на землі через дорогу.
Я, доки усі сплять, вирішив розім’ятися. Вийшов надвір і пішов вздовж безконечної лінії автомобілів, що застигли один за одним. Пройшов буквально декілька кроків, і раптом ззаду хтось ляснув мене по плечу. Зізнаюсь, я здригнувся. Я дуже не люблю, коли хтось до мене підходить ззаду. Тим паче вночі. Я зупинився і повернув голову. Переді мною стояв і посміхався дивною посмішкою молодий чоловік у джинсах, шкіряній куртці і з кіскою, перекинутою через ліве вухо. Обличчя його мені настільки нагадувало одного типа, що викликало в мене запитання «невже?», але я все-таки сказав собі: «Не може цього бути».
– Здрастє, здрастє! Радий вас бачити, гуляючи, живого й без охорони. Петро Ілліч, мене звільнять з роботи, якщо дізнаються, що я зустрів вас і не взяв інтерв’ю.
– А ви хто?
– Кореспондент агенції «Рашен рев’ю».
– Американська агенція?
– Ні, найзвичайнісінька нашенська. Доморощена, ха-ха-ха! Назва для приваблювання публіки. Англійська назва викликає більше довіри. У нас же, коли бачать щось, написане кирилицею, не довіряють. Ось лавочка! Давайте присядемо, і я поставлю вам буквально пару запитань.
– Хоч дві пари, – погодився я, як невдовзі виявилось, безпечно.
– Скажіть, чому ви проти приєднання до нас Кримського півострова? Вам хтось за вашу думку заплатив? – запитав він і підніс до мого рота диктофон завбільшки з сірникову коробку.
Мені його треба було б відразу послати подалі, але я людина ввічлива.
– Ні, – кажу, – на жаль, ніхто мені за це не заплатив. У мене, бачте, думки самі по собі іноді цілком диким способом у голові народжуються і, уявіть собі, цілком безплатно. Тобто вони при всьому моєму бажанні і на превеликий мій жаль ніяк не перетворюються на гроші.