– Ось цього я не розумію, – сказав він. – Я гадаю, що думки, які не варті грошей, не варті того, щоб їх висловлювати.
– Як же, – кажу, – як же? Бачите, є така штука, прагнення до істини. Трапляються ж іще в житті такі люди, для яких істина дорожча за все, дорожча за будь-які гроші.
– Є, є, – охоче погодився він. – Звичайно, трапляються. Я сам нещодавно провідував велику групу таких в інституті імені Сербського.
Нагадування цього інституту мене, що пам’ятав про його специфічний профіль як наукового закладу, правду кажучи, насторожило. Тим паче, після недавньої зустрічі з депутатом і його лікарем.
– Це ви на що ж натякаєте? – запитав я.
– Та ні на що. Просто розмірковую, шукаю, як ви кажете, істину. Правда, я за це отримую непогану зарплату і тим відрізняюся від пацієнтів інституту імені Сербського. Так ось, розмірковуючи, я гадаю, що ну, не може такого бути, щоб нормальна людина щось таке виношувала без всілякої вигоди для себе.
– Послухайте, – сказав я йому, – мені здається, десь я вас раніше бачив.
– Можливо, – сказав він. – Земля кругла, могли б і пересіктися. Але я все-таки про Крим. Чи не думаєте ви, що якби ми його не повернули, то на Севастопольському рейді вже гойдались би американські авіаносці?
Звісно, я, як патріотично налаштований громадянин, тільки при одній думці про іноземні кораблі, що гойдаються на чорноморській хвилі, повинен був би здригнутися від жаху, але я, уявіть собі, не здригнувся.
– Та біс із ними, – кажу, – нехай собі гойдаються.
– Ех, – печально зітхнув він, – скільки вас не вчили, скільки не виховували, а почуття пильності не привили. І ви, доживши до похилих літ, не розумієте, яким постійним небезпекам ми піддаємося. Ви не розумієте, що нам протистоїть весь світ. Що на нас насувається Європа, розтлінна, бездуховна, аморальна, зі своїми фальшивими цінностями, одностатевими шлюбами і населенням, що його зачали в пробірці. Невже вас це не турбує? Ні? І ви навіть не боїтеся наближення до нас блоку НАТО?
Тут я уважніше придивився до його невиразних рис і навіть сплюнув з досади.
– Чорт забирай, Іван Іванович, – сказав я. – Я вас знову не упізнав. Бо ви, мені здається, іще більше помолодшали.
– Так, – погодився Іван Іванович, нітрохи не знітившись. – Помолодшав. Тому що у нас, у нашій службі, йде оновлення організму. Так, ми змінюємося, а ви, на жаль, ні.
– По вас це дуже помітно. І кіска у вас така молода. Не сива зовсім. Здається, і не вошива. До речі, можна вас за неї посмикати? – запитав я і простягнув руку.
– Ні-ні, – відсахнувся він, видавши себе з головою. Я зрозумів, що кіска у нього не просто кіска, а кіска з вплетеним у ній мікрофоном. У чому він мене тут-таки переконав, коли вивів кіску з-за вуха і спрямував на мене.
– Ну так що ж все-таки, – сказав він украй серйозним і недружелюбним голосом, – ви правда не боїтесь наближення до наших кордонів НАТО?
Я хотів був за звичкою збрехати, що боюсь, жахливо боюсь цього НАТО, що воно присунеться до нас зі своїми базами, що воно зробить нам іще щось – що саме, я не знав – погане, і раптом я подумав: а з чого ж це я став би боятися цього НАТО? Ну, наблизиться воно і що воно мені зробить? Навіщо я йому буду потрібен? І тут мене прорвало, і я закричав на цього Івана Івановича:
– А чи не пішов би ти туди-то й туди? Не треба мене лякати. Я не боюсь наближення НАТО. Я боюсь вашого наближення до мого дому, до мого тіла, до моєї душі. Я вас боюсь, усіх ваших служб, які на три букви, вашу поліцію, слідчий комітет, прокуратуру, суд, вашу Державну думу та її депутатів, вашу вертикальну демократію, ваші вагонзаки, народні фронти, антимайдани і дев’яносто відсотків вашого електорату, який раніше називався народом, а насправді весь разом є чортзна-що.
Іван Іванович усе це вислухав, записав на диктофон, перевірив якість запису і сказав:
– Гаразд, я доповім, але дарма ви так про народ. Народ – це поняття святе, – додав він і, перехрестившись, розтанув у нічному ефірі.
А я пішов далі вздовж колони автомобілів, що вишикувалися один за одним. Були вони різного виду і призначення. Стояли тут старі «Волги», подержані «Жигулі», нові «Лади», один «Запорожець» першої конструкції, горбатий, який, як підсміювалися, собак боявся. Але більше було іномарок, всіляких «мерседесів», «фольксвагенів», «ягуарів» і подібного. Стовбичили в загальній черзі чотири автозаки з написами на бортах «В’язні сумління» і грузовики з накритими кузовами. На бортах грузовиків біліли трафаретні написи: «Вантаж-200», «Вантаж-300» і «Вантаж-400». Я вже знав, що вантаж-200, чи просто «двохсоті», це вбиті, а «трьохсоті» – поранені, стосовно ж «чотирьохсотих», то, як мені пояснив один інформований перехожий, це наші відважні добровольці, які хто в Донецьк, хто в Дамаск їдуть «чотирьохсотими», а назад мають шанс повернутися «трьохсотими» чи «двохсотими». «Чотирьохсоті» були юні, худорляві і прищуваті. Котрі сиділи в задніх рядах, визирали з-під брезенту, протягували до мене тонкі руки і, називаючи мене хто батею, хто дідом, просили закурити, на що я відповідав, що сам не курю і їм не раджу, оскільки молодому, виснаженому і незміцнілому організму нікотин може завдати непоправної шкоди.