За грузовиками стояла ще шеренга військових автобусів, у яких їхали герої революції, Громадянської війни, Великої Вітчизняної, афганської, чеченської, грузинської, української та інших. Серед героїв були двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і штук сорок розп’ятих хлопчиків. З автобусів ніхто не виходив, зате з інших, цивільних автомобілів водії і пасажири повилазили надвір розім’ятися, попісяти і покурити. Пасажирами були люди всіляких сучасних професій: дилери, менеджери, провайдери, промоутери, девелопери, ріелтори, діджеї, мерчендайзери і два омбудсмени. Всі вони збилися в окремі групки. Наблизившись до однієї з таких груп, я почув, як вони голосно говорять про першу особу держави. Будучи сильно зіпсованим колишніми обставинами життя, я чекав від них чогось такого критичного і був сильно розчарований тією одностайністю, з якою вони схвалювали все, що він для них зробив, і казали про любов до нього такими словами, яких, можливо, ніколи не чули від них їх наречені і дружини, не кажучи вже про матерів. Здавалося б, чуючи такі слова, я, як громадянин, мав би тільки радіти, але мені, скажу чесно-пречесно, так надокучило жити в умовах палкої і жертовної любові народу до існуючої влади в будь-якому її вигляді, і так від всього цього нудить, наче якби мене змусили все життя харчуватися однією тільки чорною ікрою.
Я увімкнув ліхтарик у своєму айфоні і пішов, як Діоген, шукати людину. Я маю на увазі людину, яка володіє людськими якостями бути хоч іноді чимось невдоволеною. Я йшов і кожному зустрічному ставив одне і те саме запитання: «Крим наш?» Він відповідав: «Наш» – і я йшов далі, доки не побачив у загальній шерензі машин скромний бежевого кольору мікроавтобус з червоними дипломатичними номерами і написом на борту просто таки не нашими літерами: «State department of the United States of America».
Ціна питання
Як я вже вам доповідав, я по-їхньому іноді, коли дуже мене притисне, трохи кумекаю. Тому, побачивши напис на автобусі, я відразу зрозумів, що це і є той самий відомий держдеп, про якого я так багато чув, точніше, його мобільна філія. Це ж треба, просто на нашій московській вулиці стоїть, і не зрозуміло, як це допускають ФСБ й міліція! Може, правду той божевільний, що вдавав із себе депутата, казав, що країна наша окупована американцями. Тоді й з пересувного держдепу в Москві нічого дивуватися. Не здивувався я і з черги мужчин і жінок жалюгідного вигляду, що стояли сюди, – всі в майках з портретами американського президента, деякі з американським прапором, а інші з написами на грудях: «I love America», «I love American cookies» («Я люблю американське печиво») і «Obama is great!», але всі в однакових бейсболках, на яких на кожній по-російськи написано: «Іноземний агент». Я, було, засмутився, що мені таку довгу чергу не вистояти, але тут хтось мене упізнав, шепнув наступному і по черзі пройшов шелест: люди з уст в уста передавали моє прізвище, а потім всі повернулись до мене, стали мені аплодувати і запропонували пройти без черги. Чесно зізнаюсь, все-таки іноді приємно бути упізнаваним. Не тільки через природне честолюбство, а ще й тому, що, дякуючи моїй відомості і репутації, люди доволі часто проявляють до мене всілякі корисні знаки уваги, часом навіть уступають місце в метро. Тим паче приємною була увага моїх наперед відомих однодумців у тому розумінні, що я, хоча формально і не вважаюсь іноземним агентом, по суті, давно ним практично є, поширюючи провокаційні чутки, що там люди живуть краще, ніж тут.
Але перш ніж скористатися великодушністю тих, хто стояв у черзі, я задав їм загальне запитання з приводу Криму, і лише після того, як вони хором відповіли «Не наш!», я рушив уперед і біля входу в автобус зіткнувся з солідним мужчиною, що виходив звідтіля, – з окладистою сивуватою бородою, в старовинному демісезонному пальті зі смушковим коміром. У руці в нього була товста, важка палиця з набалдашником у вигляді собачого черепа. Обличчя його було мокрим, очевидно, від сліз. Напевне, з ним щось сталося. Мені здалося, що я цього чоловіка десь бачив, чи то живим, чи то в кіно, чи то по телевізору, точно не пригадаю. Я також хотів з ним привітатися, але забарився, не знаючи, як правильно йому сказати – хеллоу чи здрастє, але він од мене відвернувся, обличчя прикрив вільною від палиці рукою і швидко покрокував у бік зарослого бур’янами пустиря. Мені стало дуже цікаво, що це він у мікроавтобусі робив, хто довів його до сліз і чому.