Я за старою звичкою роздивився довкола, чи не стежить за мною хто, але нічого не зрозумів, бо серед цих небажаних іноземних агентів могли бути і бажані співвітчизняні, які стоять тут під виглядом небажаних іноземних. Коротше, нічого не зрозумівши, я швидко пірнув у цю машину. Там, дивлюсь, тепло, затишно, звідкілясь ллється тиха музика, перед низьким столиком на кшталт журнального в м’якому кріслі сидить високий чолов’яга в помаранчевих джинсах і такого ж кольору футболці з електронною сигарою у роті і склянкою віскі в руці. Таке відчуття, що я його десь уже бачив. Чи то на якихось карикатурах сорокових років минулого століття, чи то живцем. Бачу, на правому боці грудей у нього бейджик зі знайомим ім’ям: Джонсон енд Джонсон.
– Хеллоу, – кажу йому, – містер Джонсон енд Джонсон. Хау ар ю тудей…
– Хай, – відповідає він, не виймаючи з рота сигари. – А ви, власне, хто?
Я назвався, сподіваючись, що він ахне, сплесне руками: «Як же, як же! Яка честь!». Можливо, навіть зізнається, що читав у перекладі «Зимове літо». Він, однак, і вухом не повів, але поцікавився крізь зуби:
– Хай! Вот ар ю лукінг фор?
У тому розумінні, що ви, мовляв, тут загубили?
– Та нічого, – кажу, – просто зайшов привітатися і дізнатися, чи не знайдеться для мене якогось заняттячка?
– Що, – каже він, – ви маєте на увазі?
– Ну, ось, – кажу я, – ви всіляким опозиціонерам так званим, ну, тим, котрі вітчизну нашу продають, ходять на марші зрадників, Державну думу називають державною дупою, лають першу особу нашої держави і насміхаються над другою, ви їм наче за це платите багато грошей. Ну, то, може, й мені щось підкинете.
Він так насмішкувато на мене зиркнув, пожував кінчик сигари, від чого вона заіскрилась і затріщала.
– А вам-то, – каже, – за що? Ви що для нас можете робити?
Темний чоловік! Нічого про мене не знає! Довелося пояснювати:
– Та що хочете. Можу підривати основи, завдавати шкоди престижу країни, послаблювати бойовий дух збройних сил і висміювати все, що на очі потрапить.
Тут цей подвійний Джонсон пожвавився, сказав, що його можна називати просто Джон, і навіть віскі запропонував.
– Вам, – каже, – з водою чи з льодом?
– Без нічого, – кажу, – подвійну порцію.
– Гаразд.
Він клацнув пальцями. Тут таки звідкілясь з’явилася чорношкіра дівчина в білому фартушку. Подала мені віскі, більш ніж півсклянки, солоні фісташки на блюдечку і, коли повернулась, щоб піти, я зрозумів, що фартушок був єдиним предметом її одягу. Я проголосив тост. Запропонував випити за президента Обаму, за держдепартамент і просування на схід агресивного блоку НАТО.
Почаркувались. Погризли горішків.
– А як конкретно ви все це вмієте робити? – запитав він.
– Що саме? – запитав я.
– Ну, ось все це, що ви казали. Підривати, завдавати, послаблювати, висміювати.
– А ви не знаєте? – здивувався я. – Так я ж письменник-сатирик. Доволі таки, між іншим, відомий, – додав я про всяк випадок.
– А-а, – розчаровано протягнув американець, – письменник-сатирик… Щойно у мене був ваш колега. Також письменник і також сатирик і, напевне, відоміший за вас.
– Хто ж це? – запитав я ревниво і, перебираючи в пам’яті, нікого, відомішого за мене, не згадав.
– Ну, цей… – американець напружив пам’ять. – Ну, Щедрін.
Мені полегшало.
– Щедрін, – поправляю, – не письменник, а композитор.
– Ну, тоді, – каже, – не Щедрін, а Салтиков.
– А Салтиков, – кажу, – ще й того гірше, кінорежисер. До того ж він до вас прийти не міг, бо вже десять років, як помер.
– Та ні, – махнув американець з досади рукою. – Не Щедрін і не Салтиков, а обидва, як кажуть, в одному флаконі. Ну, тобто, цей ваш… як його?
– Салтиков-Щедрін, чи що? – здогадався я і згадав того, заплаканого, з яким зіткнувся біля виходу.
– Саме він, – сказав американець, задоволений тим, що його нарешті зрозуміли. – Ваш письменник-сатирик. Класик.
– Авжеж, – кажу, – заперечувати не буду, класик. Але він зовсім давно помер. Ще давніше, ніж режисер Салтиков.
– Ось, – похитав головою американець, – я також думав, що він помер, а він каже, доки Росія зостається такою, як є, він безсмертний. Я давно помітив, – продовжив він, попихкуючи сигарою, – що ніде у світі немає стільки безсмертних покійників, як у Росії.