– Це в дерев’яних чи в зелених?
Він посміхнувся.
– У будь-яких, які вам подобаються.
Коли б ви бачили цю суму, у вас би теж голова обертом пішла. Я думаю, що коли б такі гроші запропонувати будь-кому з наших патріотів, хоч Семигуділову, хоч Полканову, хоч навіть Бугі-Вугіну, вони б погодилися негайно.
Я вирішив уточнити – а яку, мовляв, вам революцію: рожеву, помаранчеву чи? Джон сказав: будь-якого кольору, лише була б справжньою, з барикадами, булижниками, покришками і коктейлями Молотова.
– Ну, гаразд, – кажу, – в принципі я не проти. Але з ким революцію робити? Я, звичайно, і один можу вийти.
Джон поморщився.
– Один, – зауважив він, – це не революція, а одиночний пікет. Ви мусите вивести на вулиця не себе одного, а весь народ Росія.
– Ха, – кажу, – легко сказати – народ. А де я його візьму?
– Як де візьмете? У вашій країна сто сорок шість мільйонів. Якщо хоч би половина вивести на площа…
– Так це ж, – кажу, – не народ, а населення. Воно на площу не виходить. Воно коли не на роботі, то вдома сидить, горілку п’є і витріщається в телеящик.
– У вас у сусідній країна таке саме населення.
– Там не населення. Там народ. Він ледь що, на майдан виходить і скидає неугодних правителів. У них, ненормальних, одну людину вб’ють, так вони усім народом хвилюються.
– А у вас?
– А у нас хвилюються тільки сітьові хом’ячки. Надівають білі стрічечки, гуляють, посміхаються один одному і сподіваються, що влада від їхніх посмішечок одразу впаде. А щоб населення стало народом, щоби заворушились, обурились, його треба дуже сильно розізлити чи образити.
– От і займіться цим. Ви ж умієте і злити, і ображати, як я чув.
Ага, все ж таки чув! А робив вигляд, наче не знає, хто я такий. Гаразд, зробимо вигляд, що я обмовки не помітив. Пояснюю, що талант мій не настільки універсальний, як йому, можливо, здається.
– Злити й ображати я вмію не всіх. Тих, що при владі, скільки завгодно, але народ, тут вже вибачайте, це для мене святе.
– Але ж я вас прошу сердити не народ, а населення. А коли воно стане народом, тоді і без вас розгнівається.
Я не міг не признати, що логіка в словах Джонсона енд Джонсона є. І вона мені, коли я ще раз поглянув на написану ним цифру, здалася досить переконливою.
Ми вдарили по руках, склали протокол намірів, і Подвійний Джонсон запропонував випити за успіх подвійне віскі. Що ми й зробили. Після чого я попросив виплатити мені аванс. Він сказав, що авансу вони не дають, а оплачують всю роботу акордно після її завершення. Це мені не сподобалось. Мої видавці зазвичай не люблять слова «аванс», вважаючи його якимось не нашим. Завжди пропонують замість авансу роялті, тобто, відсотки, які я отримаю потім з кожного проданого примірника. Але я ж то знаю, що потім, коли я запитаю про роялті, вони моє запитання пропустять мимо вух і зроблять вигляд, наче слово «роялті» також їм здається чужорідним.
Я входив в автобус, а вийшов наче з якоїсь будівлі. Вийти то вийшов, але далі йти не зміг, бо дорогу мене перекрили якісь тітоньки, які перед під’їздом будівлі стояли широким півколом зі злостивими обличчями і картонками, на яких було написано щось на кшталт: «Майдан не пройде!», «Yankee go home», «НАТО – ГІВНАТО», віршик «Нам редиска й навіть ріпа смачніша за печеньки держдепа!», «Обама, руки геть від моєї пенсії!». І серед цих тіток, дивлюся, стоїть… хто б ви думали?.. Наша Шура з картонкою, на якій написано: «Обама – чмо!».
Побачила мене, здивувалася, перелякалася, стала ховатися за спину своєї сусідки.
Я, звичайно, ступив до неї, сусідку відсунув й кажу:
– Ти що тут робиш?
Стоїть, мовчить. Я повторив своє запитання.
Отямилась.
– Та так ось просто стою. А ви вже кліщика витягли?
– Ти мені кліщиком зуби не заговорюй. Я тебе запитую, що ти тут робиш і що це в тебе написано? Хто такий Обама, ти знаєш?
– Ну цей…
– Цей хто?
Мовчить.
– Ну, ти можеш мені сказати, хто він, цей Обама?
– А чого ви питаєте? – втрутилась відмовниця від печеньок. – Тут же написано: «Обама – чмо».
– А я, – кажу, – не з вами розмовляю. – І знову звертаюся до Шури: – Як ти сюди потрапила?
Мнеться, відповідає невпевнено:
– Ну, погуляти вийшла, а тут бачу – народ, ну я й цього…
– Ага, за двадцять кілометрів вийшла погуляти, а тут – народ. Ну, а все-таки, що за лозунг ти тримаєш?
Вона таку міну невинну скривила:
– А я не знаю. Мені дали.