– Хто дав?
– Так цей же… Тимофій Сергійович.
– Семигуділов? І заплатив тобі?
– Обіцявся.
– Скільки?
– Сто рублів.
– Всього-навсього?
– А що ж. Я жінка проста, сільська, малограмотна, мені стільки, скільки вам, не дадуть.
Тут вона стала ридати, каятися, а я її – соромити:
– Ех, ти, дурепа ти, дурепа дурнувата! Як же ж, – кажу, – ти на ніч дім залишила, собака один замкнутий, може, вночі від страху виє, а ти тут з цією ідіотською картонкою за сто рублів.
Доки я її соромив, а вона ридала, мені стало шкода її.
– Гаразд, – кажу, – викинь цю гидоту і йди додому, а сто рублів Семигуділову кинь у пику. Я тобі вдома поверну подвійно.
Не пам’ятаю, як дійшов до машини. А там все те саме. Машина наша стоїть серед інших, біля світлофора вже зібрався доволі таки великий для такого пізнього чи, навпаки, занадто раннього часу натовп. Уздовж дороги вишикувались в ряд зібрані за рознарядкою представники робітничого класу і бізнесу, студенти, яким пообіцяли по двісті рублів за вихід, православні активісти з ображеними обличчями, а між ними жінки з дітьми. Молоді і старі, очевидно, мами і бабусі з хлопчиками і дівчатками віком років від чотирьох до чотирнадцяти.
– А ви що тут робите? – запитав я одну з бабусь.
– Та ось внучка свого привела, Іллюшку, й інші так само, хто синочка, хто внучку, хто племінничка.
– А для чого?
Вона охоче пояснила, що скоро їхатиме наш Головний і, може, зверне увагу. А у нього є звичка: якщо на дорозі помітить малюка з симпатичним пузиком, то непремінно зупиниться і поцілує в пупчик. І це як святе благословення, як причислення дитини до лику ангелочків небесних.
– Ну, що ж, – кажу, – ждіть, сподівайтесь.
Повернувся в свою машину, а там – сонне царство. Варвара спить, Паша за кермом куняє, й Іван Іванович сопе в дальньому кутку. Зінуля, відвернувшись до вікна, тихо плаче. Я запитав, у чім річ, виявилось те, чого я й очікував: померла породілля. Зінуля плаче і крізь сльози шепоче:
– Ненавиджу! Ніколи не прощу! Ненавиджу Обаму і Хілларі Клінтон!
– За що? – питаю.
Вона витерла сльози краєчком коміра і поглянула на мене з подивом.
– Як за що? Жінка померла. Майже на наших очах. А вас це що, зовсім не зачіпає?
– Дуже навіть, – кажу, – зачіпає. Але при чому тут Обама і Клінтон?
– А що по-вашому, зовсім ні при чому? Жінка, молода, двадцять чотири роки. Уявляєте?
– Уявляю. А з американцями який тут зв’язок?
– У тому то й річ, що ніякого.
– Не розумію.
– Пояснюю на пальцях. Жінці двадцять чотири роки. Їй би ще жити й жити. І дитина, ще не народившись, також загинула, а у них навіть щипців немає і тазоміра.
На цих її словах я знову відключився.
Видіння
Не знаю, як в інших звірів, а у домашніх собак точно є здатність чути наближення очікуваної події задовго до того, як вона відбудеться в межах, доступних органам бачення, слуху і нюху. Скажімо, мій Федір лежить на дивані і дрімає. Раптом настовбурчує вуха, піднімає голову, зістрибує з дивана, біжить до дверей, починає їх шкрябати і гавкати. І я вже знаю, що скоро з’явиться моя дружина. Вона ще не тут, ще десь за два чи три квартали від дому, але вона наближається, і собака якимсь чином це відчуває. Ця здатність в не такій розвиненій формі є і у людини і проявляється в специфічних обставинах, наприклад, під час несення нічного чергування.
У часи моєї солдатської молодості мені часто доводилось стояти на нічних постах. Спати, звісно, не можна було, але я собі іноді це дозволяв, сидячи на чомусь, а то й навстоячки. Спав, але раптом якесь тривожне відчуття примушувало здригнутися, насторожуватися, вдивлятися в темряву, де нікого не було видно і чутно і тільки через хвилину-другу з’являвся, наприклад, перевіряючий.
Таким чуттям володіє багато людей нічної праці, які при можливості можуть задрімати, але готові негайно прокинутися, як тільки можливість закінчилася. Ось і зараз я спав так міцно, що навіть і вві сні нічого не бачив, крім американців і донецького розп’ятого хлопчика, але прокинувся і відчуваю: щось не те. Щось таке розбудило і Пашу. Перед цим він спав, поклавши голову на кермо, і, здається, навіть міцно. Схропував уві сні, цмокав губами і кликав до себе якусь Катю. Але раптом стрепенувся, повертів головою і мовчки взявся за ключ запалення. І очевидно одночасно з ним інші водії зробили те саме. Один за одним загурчали мотори і спалахнули фари. І тільки після цього, напруживши зір, я щось побачив. Побачив, що там, на Кутузовському проспекті, на самому його початку, себто в кінці, де тонким пунктиром світиться смуга МКАДа, з’явився розсип синіх вогників, що летіли в наш бік. Наче скляні коралі хтось щедро сипонув на дорогу. Вогні наближалися з шаленою швидкістю і з наростаючим шумом, і врешті-решт я побачив незвичайну кавалькаду. Попереду, розсипавшись по всій ширині Кутузовського проспекту, розмашистим журавлиним клином летіли сорок (не зважаючи на величезну швидкість, я встиг порахувати) мотоциклістів, усі зі сліпучо спалахуючими синіми, червоними, ще й зеленими мигалками, від чого все навколо – будинки, машини, обличчя тих, що стояли скраю проїжджої частини, пішоходів заблискало неймовірними переливами кольорів. За мотоциклістами цугом йшли два чорних «каділлаки», за «каділлаками» – два «мерседеси», всі також, звичайно, з мигалками, а за ними він, дивовижний вершник на триколісному мотоциклеті, в костюмі з рожевого пір’я, у шлемі з окулярами і з дзьобом замість носа, довгим, як у пелікана. Але оскільки пір’я, шолом і дзьоб відбивали спалахи всіх цих синьо-червоно-зелених мигалок, то весь вершник був схожим на казкову жар-птицю.