– Ой, красота ж яка! – від усієї душі заволала Зінуля.
А Паша, розкинувши руки, ту ж саму думку висловив іншими словами з нагадуванням матері. Він же здогадався вчасно вихопити свій мобільник і тепер знімав на відео це чудове видовище.
За жар-птицею пеліканом, дотримуючись дистанції, мчав реанімобіль людський, за ним ветеринарна «швидка допомога», далі інкасаторська машина – броньований мікроавтобус, поліцейський броньовик на восьми колесах, а за броньовиком знову мотоциклісти, ще сорок штук. Коли вони пролітали мимо, Паша натис на клаксон, і всі автомобілі у пробці одночасно загуділи, всі пішоходи, що накопичились біля краю дороги, заулюлюкали і стали показувати триколісному мотоциклісту палець. Але він, вочевидь, звукові сигнали сприйняв за вітальні, а не в дуже ясному освітленні середній палець сприйняв за великий, тож на ходу помахав усім нам рукою в білій пальчатці. Я йому також помахав окремо, і мені чомусь здалося, що він цей мій жест помітив.
Нарешті нам дали зелене світло, поліцейський перед нашою машиною змахнув своєю палицею, і всі машини разом з нашою, мов застояні коні, рвонули вперед. Нас тут-таки обійшли і зі страшним ревом помчали до місця свого призначення пожежні машини, але в цьому, здається, вже не було великої потреби, бо супермаркет догорав і вітер роздував окремі головешки, завихрюючи над місцем події хмари попелу. Втім, ця пожежа вже мало стосувалася моїх думок, бо я ще перебував під сильним враженням від кавалькади, що ось промчала мимо.
Звісно, вся ця кавалькада справила на мене сильне враження. Хоча її пишністю я був все ж таки покороблений. Я поміркував і поділився своїми думками зі своїми супутниками: ну, навіщо він ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «каділлаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати.
– Ну, як же це, – одізвався знайомий голос. Я озирнувся на голос і побачив Івана Івановича, який сидів у темному кутку, затисши вудочку між коліньми. – Як же це, – повторив він. – Це ж перша особа держави. Мотоциклетний ескорт належить йому для пошани, «каділлак» для шику, броньовик для охорони, «мерседес» для обслуги.
– А реанімобіль? – запитав я.
– Ну, це і їжаку ясно, – відповів Іван Іванович. – Мало що в дорозі може трапитися. ДТП, інфаркт, інсульт, апендицит, теракт. Треба ж відразу щось робити. Це ж не ми з вами. З нами, коли щось трапилось, байдуже. А що буде, коли з ним може те саме трапитися?
Я задумався: що ж буде і чи буде колись щось? А на свій подив з приводу наявності серед машин супроводу ветеринарної служби отримав не зовсім чітке роз’яснення, що Перша особа, працюючи з дикими тваринами, досягла такої досконалості в мистецтві перевтілення, що часом для надання їй повноцінної медичної допомоги потрібна консультація ветеринара.
– Ну, гаразд, – сказав я, – гаразд, я зрозумів. А інкасаторська машина навіщо?
І на це запитання я отримав зрозуміле пояснення. У Першої особи держави особистих витрат практично немає. Житло, їжа, одежа, транспорт – все, як кажуть американці, free of charge. Все безкоштовно, а зарплата пристойна. От він її і відкладає, а тепер накопичене вдома зберігати побоюється. Тим паче, що в нього всіляких домівок повсюди без ліку, забудеш, де ховаєш.
– Але навіщо вдома зберігати? – заперечив я. – Є ж Ощадбанк, ВТБ.
– Наші банки? – перепитав Іван Іванович і голосно розсміявся: – Ха-ха-ха!
Я сказав: