– Знов те саме. Але чим ви докажете, що це паспорт.
– Та тим, що на ньому написано: паспорт.
– Ви анекдот знаєте про сарай, на якому написано одне, а в ньому зберігається інше. Так і тут. Тут, може, й написано «паспорт», а насправді, може, й не паспорт. А якщо навіть і паспорт, то чим у такому випадку доведете, що це саме ваш паспорт?
– Ну, тим саме, що в ньому написано, що це саме мій паспорт.
Тут він так загарчав, що тепер я замахав руками.
– Але не тільки написано. Тут ще й моя фотографія. Ось бачите, яка кругла фізіономія, в розмір 3×4 повністю не вміщається.
– Ну, й що? Ви хочете сказати, що це ваша фотографія?
– Авжеж. Хіба ви не бачите, що це я?
– Бачу, – сказав він, – але чим це ви докажете?
Тут я зовсім втратив терпець, грюкнув кулаком по столу, та так, що скло на ньому тріснуло.
– Дідько б вас ухопив! – сказав я цьому чинуші в погонах. – Чого ви від мене хочете, яких ще доказів вам потрібно? Ось паспорт, ось мої прізвище, ім’я, по батькові, ось фотографія, ось штамп прописки. Ось у мене ще є пальці, з яких можна взяти відбитки. Може, треба ще доказати, що це мої пальці?
– Не меліть дурниць, – сказав він. – І не треба ставити безглуздих запитань. Майте на увазі, тут запитуємо ми, а ви повинні відповідати.
Тут тихо прочинилися двері, і в них втиснувся іще один генерал з двома зірками на погонах.
– Що за шум?
Однозірковий зірвався на ноги і доповів, що веде допит підозрюваного (себто мене, підозрюваного не знати в чому) і підозрюваний (себто я) злісно перешкоджає виясненню його (себто моєї) особистості.
– Але при цьому не обов’язково кричати, – доброзичливим голосом зауважив йому двохзірковий. – Давайте розберемося спокійно. В чому проблема?
– Проблема в тому, що громадянин чинить спротив виясненню його особистості й ухиляється від надання доказів.
Двохзірковий перевів погляд на мене.
– Це правда?
– Ні.
– Тобто генерал бреше?
Я збентежився. Сказати, що бреше, якось недобре. Я в чинах особливо не розбираюся, але знаю, що генерали – люди образливі.
– Ні, я не кажу, що бреше. Але він каже, що я ухиляюся, а я не ухиляюся.
– Але якщо він каже, що ви ухиляєтеся, а ви кажете, що ви не ухиляєтеся, значить, ви стверджуєте, що він бреше. Чи він, кажучи, що ви ухиляєтеся, бреше, що ви брешете. Інакше кажучи, ви стверджуєте, що він бреше, стверджуючи, що брешете ви?
– Не знаю, – кажу, – вибачте, – кажу, – ваше, – кажу, – превосходительство, але ви мене, – кажу, – цілковито заплутали. Я нічого поганого не кажу ні про ваше превосходительство, ні про їхнє превосходительство, я тільки кажу, що я це я, але їхнє превосходительство мені не вірять, а ваше превосходительство, здається, також вірити не хочуть.
– Ну чому ж, – посміхнувся двохзірковий, – я вам охоче повірю, якщо ви докажете, що ви це ви. Але чим це ви можете доказати?
Він говорив дуже доброзичливо. Мені здалося, що він справді хоче добратися до істини, і я запропонував йому поглянути в мій паспорт. Він взяв паспорт, повертів у руках, погортав сторінки, багато разів перевів погляд з мене на фотографію і з фотографії на мене і запитав:
– Це ваш паспорт?
– Мій.
– А чим ви докажете?
– Тим, що тут написані мої ім’я, по батькові, прізвище, рік народження, дані про прописку і штамп про реєстрацію шлюбу.
– А з чого видно, що всі ці дані стосуються саме вас?
І знову почалася та сама казка про білого бичка: докажіть, що це ви, докажіть, що це ваш паспорт, що в паспорті ваше прізвище. І те саме повторилося з появою тризіркового генерала, і чотиризіркового, а коли вже маршал з великою зіркою став повторяти ті самі дурнуваті запитання, я не витримав, зірвався на ноги, обхопив голову руками й заридав вголос.
– Я нічого не розумію. Чого ви від мене добиваєтесь? Що вам не зрозуміло? Ця книжка називається паспорт. На ній написано «паспорт», і вона є паспорт. Це паспорт мій, бо на ньому написані мої прізвище, ім’я та по батькові. Точніше, мої прізвище, ім’я та по батькові на ньому написані, бо він мій. І фотографія на ньому моя. Це фотографічний знімок мого обличчя, зроблений в офіційному фотоательє на Ленінському проспекті, за що я заплатив дев’яносто рублів. Тут, бачите, все моє: очі, вуха, родимка на лівій щоці.
Здається, я впав в істерику і став битися головою об стінку. І хтось закричав, що знову попався псих, небезпечний для суспільства. Якісь люди в білих халатах схопили мене й скрутили. В руках одного з них з’явився шприц більше за велосипедного насоса. Голка в ньому була довга й крива, схожа на кравецьке шило. Якби я спав, то від цього уколу мусив би прокинутись. Але, очевидно, я не спав. А якщо спав, то так міцно, що не прокинувся, а перейшов в інший сон, у якому я лежав на вузькому ліжку з прив’язаними до нього руками й ногами, а поруч на стільці сидів симпатичний лікар, у якому я упізнав знайомого мені Івана Івановича.