– А на кого ще йому бути схожим? Не на кліща ж, Господи прости.
– А чому б і ні?
До цього я розмовляв з ним ввічливо й обережно, боячись розгнівати його чи образити. Бо якось все-таки залежав від нього. Але коли дійшло до таких богохульних, скажу відверто, припущень, тут я вже ніяк змовчати не міг.
– Стоп, стоп! – сказав я. – Ви вже даруйте, пане лікарю, але я б від таких висловлювань утримався. Майте на увазі, що нашим суспільством такий хід думок сприймається дуже болюче. Хіба можна Всевишнього порівнювати з якоюсь жалюгідною комахою?
– З жалюгідною комахою, – повторив лікар, зітхнувши. – Але з вашої людської точки зору ця комаха може бути жалюгідна, а для Всевишнього, можливо, ви така сама жалюгідна комаха і не більше того. Ви скажете, і це святотатство. Але будь-яка вільна думка призводить до того, що ви називаєте святотатством. І я для вас, напевне… як це ви називаєте? Святотатник?
– Святотатець, – поправив я.
– Святотатець тільки тому, що міркую власною головою і насмілююсь дещо піддавати сумніву. Маю право сумніватися в чому завгодно, навіть в тому, що не підлягає жодному сумніву. В тому, що Земля кругла, вода рідка, цукор солодкий, а людина походить від мавпи. Маю право сумніватися, маю право вірити, маю не вірити. Я не виключаю того, що є Хтось, хто якимсь чином керує усім вселенським борделем, але можу припустити, не стверджувати, зауважте, а тільки припустити, що для керуючого Всесвітом ми, істоти, котрі живуть на нашій планеті, люди, кліщі, та хоч і блохи, не більше ніж жалюгідні комахи. Ба навіть і вся планета… Варто поглянути на неї з середньокосмічної відстані, ви цю пилину ні в який мікроскоп не розглянете. А що стосується самого Керуючого, так це тільки ваш недорозвинутий розум, ваша безглузда зарозумілість і вбога ваша фантазія можуть навести на думку, що Він, творець і володар усього Всесвіту, схожий на вас. Він, можливо, схожий на хмару, на Чумацький Шлях, на грім і блискавку, на пахощі квітучого бузку, на щось неуявне, а скоріше за все ні на що. Якби я думав, що Він дійсно є, я припустив би, що Він, скоріш за все, невидимий, нечутний, невідчутний. Ви не бажаєте признати можливе своє походження від мавпи, але для Бога, якщо ви в нього справді вірите, погодьтесь, нічого неможливого нема. А раптом він витворив вас не від мавпи навіть, а від чогось, як на вашу думку, нижчого, від того ж кліща, в якого заклав механізм еволюції? А звідкіля ви знаєте, що ви не просто самовідтворюючі роботи, створені вищими істотами з біологічних кліток? Ось вас зібрали, як фігурки з конструктора, і ви забігали, стали щось там винаходити, творити і думаєте, що це ви самі бігаєте, винаходите, створюєте. А насправді це Хтось грається в вас, як в олов’яних солдатиків. Розставляє по ранжиру, наділяє кожного якимись властивостями: цей нехай винаходить, цей творить, а ці нехай так і будуть солдатиками і нехай стріляють один в одного. І всі ці війни для Нього всього лише, як для наших дітей комп’ютерні стрілялки, рольові ігри. Ви обурюєтесь тим, що в суспільстві, де ви живете, немає рівності. Але ж ви піклуєтеся лише про рівність серед людей, ви згідно вашої, ні чим не обґрунтованої самовпевненості не можете собі навіть уявити, що Творець, цілком можливо, сотворив усі живі істоти рівними і для Нього немає різниці між людиною й інфузорією. Ви вважаєте кліщів паразитами і шкідниками, бо вони живуть за ваш рахунок і можуть нанести шкоду вашому здоров’ю, але подумайте, і ви погодитесь зі мною, що справжнім паразитом і найстрашнішим ворогом природи є людина, яка пожирає все живе, виснажує земні надра, ліси і поводить себе як найненажерливіший хижак. Вона винищує диких тварин, убиває домашніх і охоче тратить свій розумовий потенціал на вбивство собі подібних. Завдяки діяльності людини ріки міліють, ліси вигорають, в небі з’явилися озонові діри. Колись природа збунтується, нашле на вас кліщів, комарів, мурах. Цунамі вас затоплять, землетруси поховають під уламками будівель, а новий льодовиковий період зітре на землі усяку пам’ять про вас. Коли природа звільниться від вас, тоді й розпочнеться її повільне відновлення. Ось вам пропуск на вихід і моя візитка. Йдіть, подумайте, про що я вам тут казав, і коли що – звертайтеся.
– Даруйте, а як щодо кліща? – сказав я чи хотів сказати, але його вже не стало. Він розтанув у просторі.
І тут я прокинувся. Чи знову заснув. Ні, скоріш за все прокинувся, бо в руці у мене була візитка. Я попросив Пашу ввімкнути внутрішнє світло і на свій превеликий подив прочитав: КЛІЩ Іван Іванович, доктор медичних наук, полковник. Перевернувши картку, я ще більше здивувався. На звороті англійськими буквами було написано: John&John Johnson Junior Special Agent of the State Department, colonel.