– За найвищою ставкою – це скільки? – запитав я.
– Залежно від віку, – пояснив Торквемадзе. – Зворотна пропорція. Чим молодший, тим дорожче.
– Це, – кажу я, – неправильно.
– Врахуйте, американці завжди все роблять правильно. Хто з цим не згоден? Бачте, усі згодні. Так ось, в даному випадку вони виходять з міркування, що молода людина спалює більше уявних років життя. Це коштує дорожче. Логічно?
Мені довелося з гіркотою погодитися, що спалювальної перспективи в мені зосталось зовсім небагато, і, власне, особливо нажитися на такій акції я вже не зможу.
Революція
Я не пам’ятаю, чим закінчилася ця лекція, але раптом я себе побачив на чолі розлютованого натовпу, і виявилося, що я і є Торквемадзе. Я біжу попереду, усі за мною, хто з палицями, хто з городніми інструментами, дехто з травматичною зброєю, а окремі навіть з автоматами Калашникова. А один чоловік тягне з собою на мотузці кулемет системи «Максим», здається, той самий, бачений мною у кінофільмі «Чапаєв». Біжимо кудись повз будинок на Луб’янці, біжимо по Іллінці в бік Красної площі, десь збоку горять перекинуті автомашини і старі автомобільні шини.
Натовп великий. До нього приєдналися люди, що досі стояли на узбіччі. Приєдналися триста тисяч прихованих бійців держдепу, що вилізли з підпілля. І знову (виявилися спритниками) двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і сорок розіп’ятих хлопчиків. Нечисленні поліцейські намагаються стримати натовп, але в них летить каміння і коктейлі Молотова. Біжучи, я помітив нашого славного градоначальника. Він стояв, притиснувшись до стіни якогось закладу, і голосно плакав, бачачи, як повсталі вивертають з тротуару керамічну плитку, до укладання якої він доклав стільки сил і старань.
Але Москва сльозам не вірить, а революція триває. Дзвенить побите скло магазинів, з яких революціонери тягнуть все, що під руку попаде, і при цьому, як факти особливого героїзму, фіксують на айфони, роблять селфі на тлі вогню і розтрощених вітрин.
Я біжу попереду, і мені так це подобається. Біжу і сам собі дивуюсь. Зазвичай, коли я навіть ходжу повільним кроком, у мене швидко починає боліти поперек, а тут біжу і нічого не болить, біжу як молодий, і на бігу розумію, що я й справді помолодшав. Це революційний порив зробив свою чудодійну справу. (Тому всім, хто страждає від тієї чи іншої недуги, раджу час від часу здійснювати бодай маленьку революцію, і якщо залишитеся живим, негайний цілющий ефект вам забезпечений.)
Але ось ми перетинаємо Красну площу. Підпалили по дорозі ЦУМ. Хтось кинув гранату в Мавзолей Леніна. Вперлися в Спаські ворота: вони зачинені. Обізнана людина каже: треба йти через хвіртку. Ринули туди. Там два чоловіки в цивільному, один вищий і старший, другий нижчий і молодший. Молодший вхід собою загородив, старший запитує:
– Стоп, громадяни, ви куди? Пропуск є?
Всі позад мене, природно, розгубилися.
Я їм кажу:
– Хлопці, спокуха, зараз розберемося.
І звертаюся просто до старшого:
– У чому справа? Чому перешкоджаєте проходженню народних мас?
– Ніяких народних мас не знаю, – відповідає. – А якщо у вас екскурсія, то має бути пропуск зі списком учасників.
– Який до біса пропуск? Ви хіба не бачите, у нас не екскурсія, а революція.
– А-а-а, – каже він, – якщо революція, тоді справа інша. Хвилиночку.
Комусь подзвонив по телефону старої конструкції з коліщатком і дірочками, забув, як називається.
– Зараз, – каже, – підійде начальник охорони.
Підійшов начальник охорони в старовинній формі з еполетами, розшитими золотом, і з ківером на голові.
– У чому справа, товариші-панове?
– Та ось, – кажу, – бажаємо взяти штурмом Кремль, у нас народна революція.
Мене здивувало, що це його не здивувало.
– Ну, що ж, – каже, – революція справа хороша, перевірена і схвалена товаришем Зюзю, але потрібен дозвіл.
– Що? – кажу. – Який ще дозвіл?
– Писемний. Від мерії. З підписом мера і круглою печаткою. А також з указанням кількості учасників і часу проведення від дев’яти до вісімнадцяти годин.
Я, варто сказати, обурився.
– Що це за дурня, – кажу. – Це ж революція. Ви чули, щоб Ленін питався дозволу чи Троцький?