– Стосовно вказаних осіб не знаю. Але всі екскурсоводи на проведення масових екскурсій, а тим паче революцій, мусять отримувати дозвіл.
Я не відступаю, гну своє.
– Що це, – кажу, – за бюрократичні заковики? Та де ж ви бачили, щоб народна революція здійснювалася за папірцем? Думаєте, в дев’ятсот сімнадцятому році більшовики з папірцями йшли на Зимовий? Не було у них жодних папірців, крім, можливо, мандата, підписаного особисто товаришем Троцьким.
– Гаразд, – каже начальник. – Давайте мандат, підписаний Троцьким.
Я йому резонно відповідаю, що мандата, підписаного Троцьким, немає, але ось – протягую йому таємну інструкцію американського держдепу по проведенню помаранчевих революцій з особистим підписом пані Барбари Страйзен. Цей папір справив враження. Начальник довго його вивчав, подивився на світло, перевірив на зуб, сфотографував на айфон і подзвонив в адміністрацію Перодера. Але, вислухавши відповідь, повернув папір, розвів руками:
– Вельми шкодую, але після введення проти нас санкцій всі вказівки американського держдепартаменту мусять проходити попередню експертизу й узгоджуватися з нашим Міністерством іноземних справ. Так що ось…
Він знову розвів руками, знизав плечима, а обличчям показав повну відмову.
Тим часом задні напирали на передніх і нетерпляче запитували, що там відбувається. Передні відповідали заднім:
– Потрібна експертиза.
Так ці слова йшли з уст в уста далі, поступово переконуючи повсталий народ, що перш ніж повставати, треба все-таки провести експертизу, пройти потрібні узгодження і отримати необхідні дозволи, резолюції і печатки. І коли діло дійшло до останнього ряду, всі стали повертатися в протилежний бік, останній ряд став першим, а на чолі його опинився Чегевар Лимонадов, який йшов позаду, а тепер виявився першим і з лозунгом «Даєш МІС!» повів народ на Смоленську площу. Але потім, як я чув, у цьому натовпі виникли серйозні розбіжності, і одні пішли далі на МІС, але не дійшли до нього, другі не дійшли до Луб’янки, треті хотіли пограбувати ЦУМ, але побоялись, четверті розбрелись і дійшли до пивниць, а п’яті взагалі відправилися по домівках, та чи всі добралися, невідомо.
Але коли всі повернулись і найостаннішим виявився, звичайно, я, начальник охорони, наблизившись до мене, сказав:
– А вас прошу зостатися. – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Сам хоче вас бачити.
– Мене? – здивувався я.
– Саме вас.
У приймальні Перодера
Все ще дивуючись, навіщо я міг здатися такій високій особі, я пішов за начальником. Спочатку мене провели через металошукач, потім черговий охоронець всього мене обмацував, знайшов у боковій кишені пластмасовий гребінець, довго крутив в руках, прикидаючи, чи можу я його використати як зброю нападу. Вирішив все-таки, що це можливо, і зоставив його в себе, пообіцявши, що якщо повернусь, він мені його віддасть. Мене збентежило те, що він сказав «якщо», а не «коли», але я вирішив покластися на долю, однак попросив охоронця, перш ніж він залишить гребінця в себе, дати мені ним причесатися. І варто сказати, він проявив розуміння, не відмовив.
І ось я сиджу в дуже просторому залі, можливо, навіть в Грановитій палаті чи якійсь іншій. Вздовж стін розставлені крісла, а над кріслами до стін прибиті голови різних диких тварин: тигрів, вовків, ведмедів, оленів, лосів, кабанів та інших. І під кожною головою табличка з якимсь текстом, що його здалеку я не зміг розібрати.
Я сиджу в одному кріслі, а в інших високопосадовці: міністри і генерали, яких я раніше бачив тільки по телевізору і ніколи навіть у наймарнославніших своїх думках не міг уявити, що колись ось в найближчій близькості їх побачу. Один генерал із чотирма зірками на погонах поряд зі мною дуже відомий, і, судячи по тому, що він зі мною поштиво привітався, я також виявився не невідомим йому. Сиділи мовчки. Я від нічого робити достав свій I-phone і став писати есемеску дружині. Так, мовляв, і так, ти не повіриш, але я сиджу в приймальні Перодера, поздоров мене і, коли що, не поминай лихом.
– Даруйте, – пошепки звернувся до мене мій чотиризірковий сусід, – а ви тут в якій справі? Також корупційній?
– Я?! – здивувався я. – А чому ви так думаєте?
– Бо тут сидять всі ті, кого звинувачують в корупції. От я і думаю, що ви також у цій справі.
– Та ні, – кажу, – я до корупційних схем, на жаль, допущеним не був.
– Як це? – каже сусід. – Як це не був? Невже вам ніхто нічого не заносив, не відкатував?
– На жаль, – кажу, – всі мимо несли, а до мене ні разу не зазирнули.