– Практично ні за що.
Але заплаканий поліцейський, що сидів поряд, розповів, що під час заворушень на Трясинній площі молодий чоловік вигукував обурливі слова: «Крим – не наш», а його, поліцейського, котрий пояснював йому за допомогою кийка, що Крим – наш, вдарив долонею по касці. Чим вчинив стражеві порядку невимовні фізичні і моральні страждання, від чого той втратив сон і апетит і постійно плаче.
Ну, якщо перераховувати всіх, то не можна не згадати ще одного губернатора дуже великої і успішної області, якого я багато разів бачив по ящику. Спочатку як члена провідної політичної партії, успішного керівника великої області і великого православного патріота. А не далі як вчора знову показали його, як ватажка організованого злочинного угрупування. Не лише його самого показували, але ще показали шістдесят кілограмів прикрас, золотих, платинових, брильянтових, рубінових і смарагдових, всілякі браслети, сережки, якими можна було обдарувати значну частину жінок його губернії, продемонстрували також набір наручних годинників, деякі вартістю до мільйона доларів і ручку-самописку такої самої ціни, а ще й самі гроші – скількись мільярдів в усіх валютах розклали великими різнокольоровими пачками по всій підлозі великої кімнати, це було, звичайно, видовище. Ми з Варварою разом все це дивилися, і Варвара, пригадую, здивувалась:
– І за що ж його, бідного, посадили? Видно, комусь чимось не догодив.
– При чому тут догодив – не догодив? – заперечив я. – Ти ж бачиш, скільки він накрав.
– Ех ти! – заперечила вона. – Дожив до таких років, а досі не зрозумів, що крадіїв мільярдів за злодійство не садять. А садять, якщо чимсь не догодили.
Доки я згадував нашу розмову з Варварою, черга в приймальні зменшилась. Тих, що сиділи під дверима, один за одним запрошували всередину, і я бачив, що кожен із них з’їжується, стає маленьким-маленьким, іноді здається, що зараз перетвориться в щось мізерне, не більше за кліща. При цьому кожен викликаний всередину втискується повільно, а звідтіля вилітає кулею. Його якісь люди беруть під руки і виводять в різні двері. Першого вивели, і тут-таки почувся неголосний хлопок. Генерал, замінювач кальсонів трусами, здригнувся. Потім другого вивели – і знову хлопок. Він знову здригнувся, поглянув на мене і сказав пошепки:
– Як ви гадаєте, що означають ці звуки? Їх там розстрілюють?
– Та ні, – кажу, – що ви? Як ви могли таке подумати? У нас смертна кара заборонена.
– А що ж там хлопає?
– Та двері хлопають.
– Ви так гадаєте? – але сумнівається. – Мені здається, зазвичай двері хлопають якось не так, а так хлопає пістолет з глушником.
І потім при кожному хлопку здригався, доки не викликали його самого. Він увійшов, через хвилину вийшов зі смутним обличчям і встиг мені шепнути, що отримав попередження про неповну службову відповідність.
Після нього покликали Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністра, який тепер з огляду на всі переживання, які йому випали, одне Екстра втратив, похудав і міг би поміняти одяг на лардж з одним екстра.
Міністр скоро вийшов цілий і неушкоджений, але з суперечливими почуттями. Його оправдали при умові, що повернеться до дружини, зобов’язується не менше двох разів на тиждень добросовісно виконувати подружні обов’язки, а в покарання за корупцію внесе до казни штраф – двісті рублів. Зі штрафом він погодився, але зостався під сумнівами, що краще – повернення до дружини чи тюрма.
Того, що переїхав бабусю, також простили, прийнявши до уваги, що вона переходила вулицю на зелене світло, але, будучи підсліпуватою, могла б піти і на червоне. А оскільки вона вже явно перевищила поріг середньої тривалості життя в нашій країні, пенсійний фонд знайшов необхідним оголосити тому, хто наїхав, подяку.
Членам кооперативу «Водосховище» були обіцяні компенсації збитку, нанесеного секторальними санкціями з державного бюджету.
Що ж стосується молодого чоловіка, то він за звіряче побиття поліцейського отримав по заслузі. Не пам’ятаю точно, трієчку, п’ятірочку чи семірочку в таборі загального режиму.
Коли цього злочинця вивели в наручниках, я в залі зостався один і в чеканні, що ось-ось викличуть мене, став шептати «Отче наш», якого я знав до «І не введи нас у спокусу, але позбав од лукавого». Дочитав до «лукавого» – не викликають. Знову прочитав стільки ж – не кличуть. Став заспокоюватися, думати, що раз я хабарів не брав, бабусь не давив, поліцейських не бив, мене привели сюди зовсім з іншого приводу. А якщо навіть мене жде найсуворіша покара, то й гаразд. А й справді, чого мені боятися? Якщо розстріляють, то це краще, ніж вмирати в муках від енцефаліту чи бореліозу. В моєму віці взагалі розстріл можна розглядати як евтаназію, позбавлення від страждань, що неминуче супутні старості і близькій агонії. Коротше, я заспокоївся і став чекати смиренно, поклавши руки на коліна. Потім вирішив розім’ятися і пішов вздовж стін, розглядаючи голови прибитих до стіни тварин і читаючи, що написано на табличках під ними.