На першій загальній великій табличці було написано, що Його Високопревосходительство Перодер, піклуючись про збереження нашої дикої природи, постійно займається порятунком від знищення різних тварин, особливо рідкісних, занесених до Червоної книги. Так ось, на окремих табличках під кожною з червонокнижних тварин було вказано, що це було врятовано особисто Його Високопревосходительством Перодером в уссурійській тайзі. А це в підмосковному лісі. А це в тундрі. А це десь іще.
Розглядаючи ці експонати, чи, можливо, їх краще назвати трофеями, я задумався, чи можна вважати нормальним спосіб порятунку диких тварин шляхом прибивання їхніх голів до стінки. Але думки своєї до кінця не додумав, бо в дальньому кутку відкрилися різьблені двері і через весь зал мимо мене пройшов чорний худий чоловік, якого я відразу, уявіть собі, упізнав. Це був чоловік Зінулі – Іван Іванович, Ванюша, Котик, з яким вона перешіптувалась, коли вони, думаючи, що я або сплю, або знаходжуся в комі, говорили про можливість мого незцілення. Він йшов з пластмасовим відерцем, в якому щось плюскалось, і зник за дверима в кабінет Перодера, і мене це дуже сильно насторожило. Бо якщо він з самим Перодером почне обговорювати те, про що говорив із Зінулею, то цілком може так трапитися, що я звідсіля не вийду і мій гребінець достанеться охоронцям.
Мої роздуми були перервані тіткою з цинковим відром і шваброю. Підіткнувши суконну спідницю, вона стала занурювати швабру у відро і протирати підлогу, бурмочучи при цьому собі під ніс:
– От ходють тут всякі, ходють і ходють, топчуть і топчуть. І де? В Кремлі? Тут цар ходив босий. А ви роззутися не можете? Боїтесь, що ботінки зіпруть? Та кому ж вони нужні, стоптані?
Незабутня зустріч
Тут вийшов Зінулін чоловік і, проходячи повз мене в зворотній бік, «Можете пройти, – сказав голосно, а пошепки додав: – Якщо побачите, що Його Високопревосходительство виглядають якось незвичайно, не дивуйтесь, вони знову перевтілились».
Добре, що він сказав це мені заздалегідь. Я увійшов і побачив також пристойних розмірів зал, яскраво освітлений кількома багатоярусними кришталевими люстрами, з довгим столом для багатолюдних засідань, який дальнім кінцем впирався в другий стіл, великий, письмовий, з чорного дерева, з вирізьбленими на фільонках різними птицями і з висячим на всю стіну позолоченим, а може, навіть і цілком золотим зі смарагдовими очима двоголовим птахом. Але не орлом, а самі зараз здогадаєтесь ким. А за цим столом сиділа незвичайна істота, яка може тільки приснитися чи привидітися в гарячковому маренні, в якому я, можливо, й знаходився, про що чесно попереджаю. Але я бачив її цілком явно і настільки реалістично, що це нічим іншим, крім марення, бути просто не могло.
Істота була з людським тулубом, одягнута у звичайний темний костюм з білою сорочкою і краваткою у цяточку, але голова у цієї істоти була пташина, вірніше сказати, пеліканяча з рідким рожевуватим пір’ям на голові. Ви можете мені нагадати, що цю істоту я вже бачив, коли в іншому маренні вона мчала вулицями Москви на триколісному мотоциклеті, але ж тоді я думав, що це просто маскарад, що голова людська, а дзьоб несправжній, але тепер, з близької відстані, я побачив, що й голова, і дзьоб – все найнатуральніше, не приклеєне, не пригвинчене шурупами, не прикручене дротом, а таке, що природним чи, навпаки, неприродним чином виростає з людського тіла.
Істота уважно дивилась на мене, моргаючи напівпрозорими повіками і ворушачи дзьобом, що лежав поперек столу на всю його ширину. А ось цей золотий двоголовий птах, який ринув в розіп’ятому вигляді над Його Високопревосходительством, був… ви вже, звичайно, здогадались… також пеліканом з настовбурченими в різні боки – захід – схід – півметровими дзьобами.
Коли я все це угледів, мені, правду кажучи, стало дуже не по собі. Навіть коли б не було цих пеліканів, того, що сидить за столом і того, що завис на стіні, я б і тоді сторопів. Бо взагалі торопію перед високим начальством. Входження до кабінету, де людина такого високого польоту творить свої таємничі і не завжди зрозумілі мені державні діла, мене завжди вкидає в неминучий і некерований трепет. Але тут мене просто кинуло в жар і дрож. У мене ноги ослабли, а руки так тремтіли, наче на мене несподівано напав дідусь Паркінсон. Пройшовши приблизно половину відстані від дверей до столу Перодера, я зупинився на півдорозі, відчуваючи, що ноги далі не йдуть. Але тут почувся знайомий голос, негучний і привітний, який сказав мені: