– Ну, що ви завагались, не соромтесь, проходьте.
Легко сказати «проходьте», але спробуйте пройти, коли черевики над силу відриваються від підлоги, наче намазані клеєм. Все-таки я якось наблизився. Істота, не встаючи зі свого місця, подала мені руку. Це була звичайна людська рука з долонею, але з перетинками між пальцями. Істота не могла встати зі свого місця, бо сиділа, даруйте, голим задом на яйцях великого розміру. На пеліканячих. Сидільна частина його крісла була корзиною, сплетеною з вербового гілля, і там лежали три чи чотири великих яйця, ось чому Перодер вітав мене сидячи. Тут-таки я згадав нічну розповідь Івана Івановича.
Зрозуміло, що, побачивши таке, я сильно розхвилювався. Коли я протягував свою руку у відповідь, вона дуже сильно тремтіла. Навіть не можна сказати, що тремтіла, а теліпалась, мов собачий хвіст. Можливо, це було проявом бореліозу. Я це теліпання ніяк не міг вгамувати і потрапити в його руку. Але він мою у повітрі перехопив і міцно так стис, намагаючись стримати ті конвульсії, в яких вона билась.
– Заспокойтесь! – сердито сказав він. – Що це ви так тремтите? У вас що, лихоманка?
Я кажу:
– Зовсім ні, Ваше Високопревосхо…
Він одверто поморщився:
– Цього не потрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем.
Я зніяковів. Бо це ж по-дурному мені в моєму віці і при моєму сякому-такому становищі в суспільстві так ось дрижати перед всяким Іваном Івановичем. Навіть якщо він дуже великий Іван Іванович. Навіть якщо найголовніший Іван Іванович.
Він наче вловив мою думку і висловив свою:
– Так, я головний Іван Іванович. Але водночас я простий Іван Іванович і дуже навіть доступний Іван Іванович.
Він сказав це з дуже доброзичливою інтонацією, і мені здалося, що мені й справді нічого турбуватися, ніщо зловісне мене тут не очікує.
Все-таки не можу зрозуміти, чому ці ссавці, тварини, які своєю будовою більш чи менш схожі на нас, а деякі навіть більш, ніж менш, чому ніхто із них не може наслідувати нас у вимові звуків людського мовлення, а птахи – папуги, ворони, шпаки з дзьобами – легко це роблять. Колись у мене був папуга Кирюша. Так він взагалі будь-які звуки, які чув, включаючи гавкіт собаки, плюскіт води, гудіння реактивного двигуна, дзвінок телефону, імітував так, що навряд чи подібне міг виконати якийсь пародист. А мене він так передражнював, що моя дружина іноді його мову сприймала за мою, коли думала, що я хильнув.
Однак я відхилився від теми. Бачачи, що Перодер, як мені здалося, ставиться до мене цілком дружелюбно, я поступово заспокоївся, а він запропонував мені сісти і вказав дзьобом на крісло збоку від стола, бо не з боку до його стола примикав той довгий стіл для засідань.
– Щось вип’єте? – люб’язно запитав він.
– Та ні, дякую, нічого не хочу, – відповів я, сподіваючись, що розмова наша буде не тривалою і мені вдасться покинути цей кабінет живим і здоровим.
– А мені, зізнаюсь, захотілося перекусити, – сказав він.
Пірнувши дзьобом у відро, він витяг дрібного карасика, що зблиснув в електричному світлі, і негайно заковтнув, а я захопленим поглядом супроводив його рух.
– Бажаєте також? – запитав він, невірно зрозумівши моє захоплення. – Прошу. – Миттєвим порухом дзьоба він вихопив із відра ще одного карасика і кинув на стіл, де бідна рибина стала дригатися, як я пару хвилин тому.
– Ні, ні, – про всяк випадок я відсунувся, – я, даруйте, живу рибу не їм.
– Ну й даремно, – сказав він, підхопивши і проковтнувши цю рибку, і мені здалося, що я навіть угледів, як вона просковзнула йому в шлунок і там завмерла, згорнувшись кілечком. – Дуже навіть даремно, – повторив він. – Сира риба містить багато корисних жирів, вітамінів і мікроелементів. – Помовчав, заглибився в себе, прислухаючись до процесу травлення. Отямився від якоїсь високої думки (у них, перших осіб держав, завжди думки високі, низьких, як у нас, не буває). – Ага, так із чим ви до мене прийшли?
Я розгубився.
– Та я, власне, ні з чим. Не рахуючи кліща.
– Кліща? – звів він брови. – Це в якому розумінні?
– У найзвичайнісінькому, Іване Івановичу. Я був у лісі, збирав гриби і – коротше – ось тут у мені сидить кліщ. Але вибачайте, з такою дурницею до вас я б ніколи не наважився…