Я говорив уривчасто, швидко, захлинаючись, побоюючись, що він мене переб’є і не дасть договорити до кінця.
Але він проявив терпіння. Навіть коли я закінчив, він іще підождав, даючи мені можливість додати те, що я, може, упустив.
А потім запитав:
– Це ви чию думку висловлюєте? Чи не американського держдепартаменту?
Це його припущення мене образило і покоробило.
– Іване Івановичу, – сказав я, – побійтеся Бога. Невже ви і ваші прибічники не можете собі уявити, що звичайний громадянин нашої країни може сам, без всілякого держдепу і цілком безкорисливо переживати за долю своєї батьківщини і народу, котрий досить настраждався і бажає жити в мирі, спокої, без жодних катаклізмів і війн?
– А що каже про це сам народ?
– Народ, – кажу, – нічого не каже. Він, як завжди, відмовчується.
– Саме так, – сказав він, – народ відмовчується. А з народом, який мовчить, хіба можна побудувати щось вартісне? Пробували з ним комунізм побудувати, не вийшло. Капіталізм – тим паче. Він тільки на те й здатен, що працювати абияк, красти, пиячити, бешкетувати, влаштовувати поножовщину. Право вибору його пригнічує, він жде завжди підказки, за кого саме голосувати, і сподівається, що за те, що він потрібним чином проголосує, йому що-небудь дадуть. А гроші, ви не повірите, я готовий від них, скільки в мене їх є, відмовитися і віддати народові, але він же їх все одно проп’є, і знову у нас не буде ні лікарень, ні доріг, і кількість дурнів не зменшиться. Ні, милостивий пане, з таким народом нічого путнього не зробиш, а як його зробити іншим, я не знаю.